В день від'їзду прийшов попрощатись Григорій Федорович Квітка. Він чимало зробив для театру, допомагав будуватись, добувати репертуар, співчував ображеним, підтримував їх, допомагав чим міг. Артисти його любили, бігали до нього зі всякими скаргами і просьбами.
Прийшли й інші місцеві літератори: Іван Вернет, Філомафітський, театрали. Вони жалкували, що краща частина театру виїздить з Харкова — міста, де все більше і більше збиралось творчої інтелігенції, вже працював молодий університет; переломивши упертий опір місцевої влади, літератори добилися видання журналу "Український вісник", у місцевій університетській друкарні час від часу виходили нові книги...
Квітка — порівняно немолодий вже — автор досить відомого "Листа до видавця" і, як говорили, ще дечого, підійшов до Барсових. Тут же стояли Щепкін, Городенський, Тетяна Пряженківська, ще кілька чоловік. Побачивши Квітку, лицедії вклонилися, хтось побажав йому "щасливо залишатись".
— Чого ж зажурені? Подорож попереду — і раптом такий настрій.
Потискуючи руки Щепкіну, Угарову, Квітка дружньо побажав їм щасливої дороги.
— Голову вище тримайте!.. Радий за вас; хоча, правду сказати, відсутність ваша для Харкова відчутною буде. Дещо у нас все ж лишається, а там, куди їдете, — нічого нема. Полтава — славне місто, їй слово свіже потрібне, ось театр ваш і понесе його з собою. І ще скажу. Чув я, а чутками земля багата, директором вашим буде Іван Петрович Котляревський, славна людина і добра, і справу знає, з ним, певно, вам буде непогано. Кланяйтесь, коли вже до речі прийшлося, йому доземно, і скажіть: знають його і шанують у Харкові, понеже піїт він наш найкращий, "Енеїдою" зачитуються, вчаться на ній мові рідній... Щасливої дороги вам, брати мої любі!.. Не забувайте і нас, на гастролі приїжджайте...
Знову потискував руки, Щепкіна пригорнув, поцілував. Тільки Пряженківська не підійшла, осторонь лишилась, лише кивнула здаля, не могла простити Квітці образи: послухав рідню — матір, брата, — які не хотіли, щоб їх Григорій долю свою поєднав з актрисою, сиріч, комедіанткою, що, як на їх погляд, було б принизливо для дворянина...
До останнього слова пам'ятав Щепкін напутнє слово Квітки, цієї розумної, високо порядної людини. Жаль, не буде більше у них такого заступника, як Квітка; він завжди готовий був постояти за інтереси театру, піти до самого губернатора чи предводителя, яким, до речі, був його рідний брат. А в Полтаві не буде такого. Правда, і там є люди, інакше б не покликали. Живе в Полтаві і автор пречудової "Енеїди". І хоч він не родич предводителеві дворянства, але ж директор, призначений самим генерал-губернатором, і, кажуть, князь зважає на його думку. Про це розповідав княжий посланець Імберх, і вірити йому можна, справді, для чого б людині говорити неправду?
Думками своїми Щепкін ділився з Барсовим. Той довго мовчав і, як завжди, коли вагався, відповідав непевно:
— Не знаю, друже, не знаю.
— Та ти що? Я переконаний: гірше не буде.
— Можливо. Тільки які там глядачі? — І озирнувся: чи не чують їх розмови сторонні. — Місто ж невелике.
— Губернське місто. А крім того, станемо їздити на гастролі.
— Це так... І все ж, як той говорив; поживемо — побачимо.
9
Обоз у чотирнадцять підвід і п'ятнадцятої Імберхової карети розмірене рухався наїждженим трактом. Домочадці і які-не-які декорації, що вдалося прихопити в Харкові, весь нехитрий домашній скарб — все було укладено на підводи. Кожній сім'ї дали окремий возок, одинакам довелось тулитися втрьох, а то і вчотирьох на одному візку.
Вересневий день коротший якого завгодно літнього, але підводчики розраховували, якщо подовгу на зупинках не втримуватись, до вечора добратися до Валок, там влаштувати нічліг, дати перепочинок коням.
Та трапилось інакше. Десь на півдорозі до Валок сірі тучі обгорнули небо і уперіщив дощ; дрібний, він був гірше непогамовної зливи: та швидко минала, як і швидко з'являлась, а дощ пробивався, здавалось, до самих кісток крізь яку завгодно одежину, не допомагали ні мішки, ні рядна, накинуті поверх усього. Дорога розкисла, набрякла, важенні колеса ледве проверталися, коні через силу витягували з кожної колдубані важко вантажені вози. Пар над їх хребтами не розвіювався, плив слідом.
Вечір укрив неозоре поле, незабаром воно й зовсім щезло, ніби розчинилося в глухій пітьмі. Стихли сміх і розмови на возах.
А Валок все нема й нема. Дорога йшла під гору, то знову скочувалась у низину. Щоб хоч трохи допомогти коням, підводчики і всі чоловіки сходили з возів; у розмоклих чоботях, важких чекменях, понуро, як лелеки, брели услід.
Вже на околиці Валок передній віз сів у ямі майже з колодками, стомлені коні не в силі були його зрушити. Тоді всі зібралися довкола, разом вчепилися — хто за полудрабок, інші — в колеса.
— Взяли! — гукнув Барсов. — Ще раз!
— Щоб його чорти брали, — сплюнув Угаров. — Сиділи б краще вдома біля теплих печей, так понесло до чорта на роги.
— Скоро будемо вдома, — заспокійливо відповів Щепкін, витираючи руки від багнюки. — А поки що — взяли ще раз! Не лінися, добродію!..
— Оце якраз робота по мені, — сердився Угаров, однак підсобляв, не відмовлявся. Городенський, невисокий, сухорлявий, стояв поруч і ладен був нагримати на Угарова, той, мабуть, помітив погляд і вчепився в колесо всією п'ятірнею і, здалося, сам потяг всього воза, і той зрушив з місця, посунувся далі й далі, поки не викотився з котлубані на рівне.
— От і все, а ти боявся, — штовхнув товариша Щепкін. Обличчя у Михайла втомлене, мокре, але очі сміються.
— Настрій дурний, прости, Мишо.
— Поправим настрій, ось лише стріхи дістанемось. Візок покотився вниз — до Валок, які ледь окреслювались за купками чорних, обшарпаних вітром дерев. Останні вози вже обережніше об'їжджали котлубаню, означену кимось з підводчиків двома гілками.
На поштовій станції, на щастя, знайшлась вільна кімната. Негайно розвели великий станційний самовар, швидко начистили картоплі, поставили на вогонь до печі. Потім, поки варилась картопля і грівся чай, внесли ще один стіл, жінки поставили посуд, який був у них; обліпили столи з усіх боків. Було тісно, сиділи впритул один до одного, але, відталі в теплі, подобрішали, а коли на столі з'явилась паруюча картопля, то й зовсім розвеселились.