Рєпнін готовий був вибухнути гнівом, і Котляревський, бажаючи попередити вибух, наслідки якого неможливо було передбачити, підвівся і зовсім офіційно, дещо сухувато сказав:
— Маючи ваше доручення, ваше сіятельство, я днів десять тому послав свого помічника обер-аудитора Імберха в Харків.
— Ага, послав?
— Щоб він, домовившись з комедіантами, супроводив їх обоз до Полтави. Ми чекаємо їх. Можливо, днів через п'ять-шість вони приїдуть.
— Виходить, чекаєте?
— Чекаємо... І в перші дні, якщо нічого зробити неможливо, ви, так би мовити, не в силі допомогти, ми якось самі розмістимо лицедіїв. А пізніше — подивимось...
— Хто вам-сказав, що ми не в силі нічого зробити? Я вам таке сказав? — Князь забув, що говорив кілька хвилин тому, увесь під владою гніву, що охопив його, у владі самолюбства: як це, він, князь, не зможе нічого допомогти якимсь лицедіям? — Та беріть його, поштамт! Кому він потрібен справді! І заселяйте ким завгодно, хоч арештантами...
Котляревський, йдучи на прийом, мало надіявся на щасливі наслідки свого візиту — надто багато було претендентів на це приміщення; тепер, почувши слово правителя, не повірив, що місія його завершилась справді успішно, що це не обман, а правда, і не міг від хвилювання слова мовити.
— Мовчите? Так, зрозуміло. Від вас всього можна чекати, тепер ви скажете, що я пропоную розігнати театр. Чи не так?
Котляревський схилив голову, сонячний промінь торкнувся сивуватої скроні — і вона заіскрилась темним сріблом. Тихо мовив:
— На інше я, ваше сіятельство, не надіявся. Слова ж мої про закриття театру, якого ми ще й не відкрили, вирвались не з моєї волі, у припадку відчаю, вибачте великодушно. Я радий! Щасливий! Сердечно дякую від імені усіх, кому дороге майбутнє рідного краю, його освіченість і культура... Від імені шанувальників театрального мистецтва і від себе особисто — спасибі!
Князь, важкуватий і все ж величний своєю поставою, підвівся з-за столу, готовий, здавалось, на все, та, помітивши, як здригнулось у хитруватій усмішці обличчя директора театру, розсміявся, та так оглушливо, що затремтіли вікна, він сміявся заразливе, гримів на весь кабінет, витираючи великою хусткою закипілі сльози.
— А ви дипломат, мосьпане! — все ще не міг заспокоїтись їх сіятельство. — А по совісті, був у мене намір відмовити вам, хоча весь ранок мене умовляли, справді ж, з приміщенням у нас важко, будуєм — і все мало. Однак, справа зроблена. Мрія ваша, бачу, близька до здійснення.
— З вашого дозволу, ваше сіятельство.
— І добре. Нехай. Дякую за старанність, твердість, а мене за малим богом не штовхнули на чортзна-що...
— Я, ваше сіятельство, був переконаний, що на мою пропозицію ви не підете.
— Звідки вам знати про це?
— Ви людина доброго серця.
— Невірні чутки, буваю до біса і недобрим... Та поки що — забудемо про це... А зараз покличмо ад'ютанта. — Він дістав зі столу дзвоника і разів зо два калатнув у нього. В кабінет ввійшов Муравйов-Апостол. Князь, посунувши теку до себе ближче, сказав:
— Прошу, мосьпане, негайно заготовити наказа про приєднання до театру приміщення головпоштамту, і заодно передайте, голубе, начальнику канцелярії пану Новикову — нехай, не гаючись, зробить всі можливі розпорядження: коли в тому приміщенні щось потрібно переобладнати під житло для лицедіїв, то щоб допомогли в цьому пану директорові...
— Буде виконано, ваше сіятельство.
— І останнє. Нагадайте панові директорові театру нашого, щоб, бува, не забув запросити нас на відкриття оного... Надіюсь, ви теж підете, мосьпане?
— Обов'язково, адже я давній прихильник театру.
— Ось воно що... Виходить, мене оточують одні прихильники. — Князь був явно у доброму настрої, зіпсувати його, однак, могли одні лише відвідувачі, які чекали у приймальні, але тепер, далебі, це було вже не страшно: наказ віддано, і сам князь його не відмінить.
— Поздоровляю вас, пане майор, — проводжаючи Котляревського з кабінету, стиха мовив Муравйов-Апостол.
— Друже мій, у мене попереду найважче — зустріч панів акторів... А потім... Проте це вже моя турбота. Дякую за участь у цій справі.
— Що ви! Моя роль тут нікчемна. Я виконував те, що хотів виконати, і до того ж... — Він загнувся, не договорив, а на язиці вертілось: він виконав прохання Новикова — керівника Полтавської управи таємної "Спілки благоденствія", членом якої був і він.
Котляревський пройшов через приймальню, відчуваючи, як підозріло поглядає йому услід поштмейстер. Ну що ж, дивись, дивись пильніше, добродію!
8
Всоте Іван Федорович Штейн, у минулому вчитель танців, а нині антрепренер харківської театральної трупи, говорив зі Щепкіним, Угаровим і Барсовими — з усіма разом і з кожним окремо. Просив, вимагав, умовляв. Угаров нічого певного не відповідав, вагався, а Щепкін стояв на своєму:
— Не можемо... їдемо своїм театром.
— Але ж у мене теж театр! Такий же.
— У вас балет, а я, до речі, не танцор, у котрого ви прагнули мене перетворити.
— Прагнув, правда, і чи це було б погано?
— Комплекція не та. І кінчимо на цьому. Можливо, колись ще і зустрінемось, а поки що — їдемо. І ти, Угаров, теж.
Угаров, худий, вузьколиций, зітхнув:
— Авжеж... Однак там, — Угаров непевно змахнув рукою, — ти, Михаиле, танцюватимеш, і комплекція не завадить. Ось згадаєш потім.
— Побачимо... — Тільки і сказав Щепкін. У свої тридцять років він справді був досить натоптуваний, і, звичайно, для балету підходив мало, а Штейн наполягав саме на включенні до спектаклів побільше танців, чим, вважав, можна зацікавити глядача. На цій основі в театрі час від часу виникали суперечки, які, врешті, ні до чого не призводили. Тільки тепер, коли майже половина трупи мала виїхати до Полтави, Штейн забігав, став обіцяти золоті гори, та було пізно — всі вони дали слово прибулому з Полтави порученцю князя — а Імберх говорив з ними від імені його сіятельства — і ніщо уже не могло їх переконати в іншому.
— Це катаклізм! — кричав осатанілий Штейн. — Ви мене убиваєте! Я вас не відпускаю. А контракти для чого?
— Ми не давали обіцянки служити вам вічно, — спокійно відповідав Барсов.
Штейн не переставав умовляти, просити, і, нарешті, зрозумів, що нічого не зміниш, і, мабуть, доведеться формувати нову трупу. Щоб якось досадити від'їжджаючим, навідріз відмовився виділити, навіть за гроші, зайві, залишені як непотрібні, декорації, не дав і жодної п'єси. Тільки хитрістю вдалося артистам дещо захопити з собою із художнього оформлення окремих спектаклів. А щодо текстів, то Барсов знайшов вихід: кожний зобов'язаний був переписати свої ролі в основних п'єсах, списки ці він зібрав і, таким чином, склалося кілька текстів.