— Пізно, — буркнув отець Георгій.
Квятковський мовчав: слова доглядача влучили не в брову, а, як кажуть, в око. Образливо й те, що відставний капітан, доглядач, людина без офіційної освіти, береться виправляти його, Квятковського, що закінчив Петербурзький університет, прорахунки.
— Чому ж це пізно, панотче? — спитав Рождественський. — Я цього не думаю.
Рождественськбго підтримали Єфремов і Бутков. Схвально кивали Сплітстессер і Вельцин. Вчитель малювання більше інших симпатизував доглядачеві, тому й дозволив собі зауважити, що коли Іван Петрович дає слово, то так і буде, він в цьому переконаний, бо — він так думає — в Полтаві ніхто краще Івана Петровича не знає латинської мови. Квятковський раптом заговорив, його ніби прорвало, накинувся з лайкою на Сплітстессера: чому той втручається не в свою справу, знав би своє креслення, а то що виходить? Куди кінь копитом, туди і рак з клішнею. Ця обставина здалась смішною, майже всі відчули її комізм: латиніст, який похвалявся близькістю до сім'ї учителя малювання, раптом накинувся не на Котляревського, а на безвинного Сплітстессера, що дозволив собі кинути єдину за час ради репліку.
Втрутився Огнєв. Попросив Квятковського заспокоїтись і додав, що, користуючись правом директора, пропозицію пана доглядача він вважає слушною і цілком прийнятною і, як директор гімназії, долю Остроградського віддає в руки останнього. Як відомо, латину пан доглядач справді знає добре, може, не гірше рідної мови, і допомогти вихованцю, як це робив вже не один раз, зуміє. Правда, лишилось мало часу, але спробувати треба. А щодо виключення, то ми з цим справді встигнемо.
— І взагалі, коли будемо виключати кожного, як рекомендував Павло Федорович, — кивок в бік латиніста, — то з ким залишимось? Ось так. А поки що — продовжим...
Для Івана Петровича настали нелегкі дні. Він розумів, що взяв на себе зовсім не прості зобов'язання, але не в його характері було відступати і при більш серйозних обставинах.
Ніхто не знав, про що говорив доглядач в той день, після учительської ради, з Остроградським, але одно стало достеменно відомо: Михайло, який плювався при одній згадці про латинь і Квятковського, віднині просиджує в кімнаті доглядача над підручником латинської мови щодня не менше чотирьох годин, а іноді і більше. Час від часу до нього зазирає сам Іван Петрович, постоїть біля Михайла, спитає, як ідуть справи, почитає разом з ним якийсь уривок, потім подивиться на його письмо, вкаже на якусь помилку, похвалить:
— А в тебе. Мишо, успіхи... Дивись, ще й Тараса обскачеш... І мене, мою сивину, не осоромиш...
Останні слова почув всюдисущий Діонісій, який теж часто заглядав в цю кімнату, а того разу; коли почув ці слова, зазирнув, думаючи, що доглядач вже пішов додому... "Похвались, ану — погляну", — іншим разом питав Діонісій. І Миша показував, що написав. Діонісій тільки усміхався, ховав усмішку. Коли чергував Капітонич, він теж заходив, щоб, чого доброго, Михайло не засів з арифметикою, а побільше читав латинь.
Так віднині і повелось: після уроків, повечерявши, Михайло відправлявся у кімнату доглядача, сідав у куточку за старим столом, принесеним для цього Капітоничем з підвалу, і приступав до уроків. Тут ніхто не заважав, він же любив працювати, щоб було тихо і ніхто не вертівся перед очима.
Не минуло відтак і тижня, як Остроградський почав вчити напам'ять вірші римських поетів, завчав нудні граматичні правила, а поскільки на пам'ять свою він не жалівся, то незабаром вивчив стільки сторінок підручника, скільки іншому і за півроку не встигнути.
Якось одного разу у своє чергування Діонісій за звичаєм зазирнув у спальню перевірити, чи всі вже в постелях. Прочинивши двері, побачив, на його погляд, непорядок: у дальньому кутку, біля свічки, закрившись розгорнутою великою книгою, сидів Остроградський. Чулось бурмотіння, яке, правда, нікому не заважало, у спальні всі спали. Все було як слід і все-таки Діонісій вважав, що Михайло порушує порядок, він підійшов і на мигах попросив загасити свічу і лягати... Остроградський похитав головою, тінь сторожко горбатилась на протилежній стіні:
— Не можу.
— Чому?
— Не прочитав ще.
— А що читаєш?
— Публія Вергілія Марона.
— Он як... А хто обіцяв уроків Квятковського Не вчити? — дозволив собі пожартувати Діонісій.
Глянувши спідлоба на чергового, Остроградський без тіні образи пояснив:
— Як ви не розумієте? То ж були уроки "апостола Павла", а нині мене вчить сам Іван Петрович. — Мишко відкусив кінчик нігтя на великому пальці і тихіше, щоб не розбудити когось із товаришів, додав: — Коли б ви хоч єдиний раз послухали, як Іван Петрович .розповідає, то й самі б сіли за підручник. — Поправив фітіль усвічці. А крім того, він за мене поручився...
Діоніс.ій, нічого більше не сказавши, тихенько, навшпиньках, вийшов із спальні. У дверях обернувся:
— Але ж не довго, спати треба.
— Добре, я не довго.
Десь у душі колишній семінарист, який знайшов своє покликання саме тут, у пансіоні, по-доброму позаздрив своєму начальству: чим Іван Петрович зумів полонити їх, їжакуватих, упертих, невгамовних отроків — не дітей вже і не юнаків ще?
Ніколи, скільки пам'ятав себе Діонісій, доглядач не підвищував голосу на вихованця, хоч іноді той і заслуговував, не сердився, у всякому разі, виду не показував, а вони слухають його, люблять, ніби рідного батька, з усякою справою біжать тільки до нього, з нетерпінням чекають із кожної поїздки, виглядають, коли запізнюється на службу. Його слово для них — святиня, все, що він просить чи наказує, вони зроблять, причому з радістю, ніби він обдарував їх чимось, попросивши виконати його прохання.
Ось Остроградського умовив: сидить нині і завчає напам'ять правила граматичні, носиться з тією латиною, як дурень з торбою, а тиждень тому не токмо дивитись, плюнуть на латинь не схотів би. Доглядач знайшов доріжку до його серця, і тепер — гляди ж ти! — без нагадування, навіть з охотою цей нелегкий горішок вчить римлян і сидить над ними, поки силою спати не вкладеш.
Мабуть, недаремно Іван Петрович поручився перед вчительською радою, перед директором — Остроградського переведуть-таки в старший клас, а Квятковського, як дізнається, родимець ухопить, і заслужено. В успіхах Остроградського знову ж таки винен доглядач, а сам про це він слова ніде не скаже, ніби так і мусить бути...