Латиніст був правий; Училищний комітет у Харкові виробив і розіслав всім гімназіям циркуляр "для неухильного керівництва", в ньому вказувалось, що без глибокого знання латинської мови нічого й думати про закінчення гімназії і вступ у Харківський, нещодавно заснований Каразіним, університет, в якому, на зразок деяких європейських університетів, більшість предметів читалась латинською мовою. Ось чому такого виняткового значення надавалось викладанню мови древніх римлян в гімназіях.
— Я нарешті вимагаю виключення цього... лицедія! — закінчив Квятковський. Червоний, з розсипаним на лобі волоссям, він був невпізнанний. — Бо все одно я його не випущу з гімназії!..
Він сказав "лицедія" — і на лицях всіх присутніх з'явились усмішки: згадалась гра Михайла в ролі Митрофана, разюче вміння підлітка входити в роль, передавати тупість, лінощі і невігластво панича, але усмішки зразу ж і зів'яли — латиніст був правий: без знання латини його неможливо випустити з гімназії, а це неприємність не тільки гімназисту, але й директору (пиши пояснення в училищний комітет), зрозуміло, учителю радості теж ніякої. Отож, чи не простіше, щоб менше було клопоту потім, виключити вихованця зараз, до початку екзаменів?
Мовчання затягувалось. Огнєв не поспішав, нехай рада подумає, часу на роздуми досить, не завтра ще екзамени.
— Прошу, панове, висловитись, — запросив до розмови учителів Огнєв.
— А що говорити? — Законоучитель поглянув на директора, торкнувся хреста, що з'їхав набік, і додав: — Оний вихованець і закон божий знає слабо.
— Але ж знає? — Гострий ніс Єфремова клюнув у бік попа.
— Знає, та не відмінно.
Єфремов чмихнув мало не в обличчя отцю Георгію:
— А хто, скажіть, знає на відмінно? Може ви... самі?
— Одначе, мосьпане...
— Саме так, ваше преподобіє, — відрізав Єфремов. Насмішкуватий, він не терпів у мові законоучителя гладеньких слів, які потім обертались проти того чи того вихованця. — Ось так, — продовжував математик ще різкіше, відчуваючи на собі співчутливі погляди колег. — Вам не сором говорить таке? "Не відмінно"! Та хто знає свій предмет так, щоб смів сказати — відмінно?.. А Остроградський — хай буде вам відомо — математик. Справжній. Чи ви це внаєте?
— Не знаю і знати не хочу, бо головне — латина і закон божий. Го-лов-не! — Відрізав піп і надувся, як індик.
— Що ви пропонуєте? — спитав Огнєв математика. Єфремов швидко загорявся, але швидко і згасав. Він недоумкувате погля.нув на директора, ніби раптом став перед стіною.
— Коли б знати... Але, повторюю, математик...
— Він не знає латини, мосьпане, а це важливіше, ніж ваша математика, — заговорив Квятковський, — а тому я пропоную...
— Почекайте, — перебив латиніста Бутков, — не так швидко... І не так різко. — Він почервонів, розуміючи слабість своєї сентенції, яка, по суті, нічого не значила.
— Виключить, поки... не пізно, — твердив Квятковський.
— Одсікти, — прогув, віддихавшись від недавнього нападу Єфремова, піп, — яко сказано: те, що заважає, повинно бути одсічено. Іншим — в науку.
В кабінеті запала напружена тиша. Чути було, як б'ється об скло у вікні зальотний джміль; розпустивши зелене листя, крізь яке проглядало травневе сонце, тяглась до вікна яблунева гілка; простукала вулицею окованим ходом швидка прольотка. Але ніщо не могло відволікти уваги присутніх у кабінеті від питання: як бути? Виключить Остроградського, послухати латиніста, чи залишити, прислухавшись до слів математика, який твердить, що Михайло — математик, справжній, а не який-небудь? Як же бути? І латину треба знати, не можна без цього. Хто ж візьме на себе сміливість сказати останнє слово? Ось-ось це слово скаже Огнєв — і Михайло опиниться поза стінами гімназії, в цьому вже нема сумніву, бо статський радник — людина м'яка, хоч видає з себе іншого, крім того, його, мабуть, ніскільки не хвилює доля якогось Остроградського, він послухає латиніста і отця Георгія, і тоді все:
Михайло — не гімназист... Отже, знову слово за ним, доглядачем, бо ніхто нічого не скаже, ніхто не хоче брати на себе відповідальність...
Майже всі, за виключенням отця Георгія і того ж латиніста, з цікавістю чекали, що скаже доглядач; минулого разу він одстоював Михайла, не може, отже, промовчати і зараз. Котляревський стояв перед радою врівноважений, тільки очі — чорні, уважні — говорили, як він хвилюється.
— Змушений знову не погодитись з шановним Павлом Федоровичем, — сказав і ледь схилив голову в бік Квятковського. — Михайла Остроградського ми всі добре знаємо, він працьовитий, шанобливий до старших, встигає, крім математики, і в фізиці, природничій історії, статистиці, в законі божім теж не відстає, не пасе задніх і з інших предметів. Ось з латиною у нього нелади, причому давні, застарілі, я б сказав. Де ж причина? Хто винен? Насамперед, він сам, але, пробачте мені, Павле Федоровичу, і ви теж не без провини в цьому, і ви приклали свою руку, щоб Михайло не знав латини. Я говорив і повторюю: ви, пане учитель, навіть не пробуєте найти доріжку до серця вихованця, викладаєте по старій методі, тому-то у вас виникають історії, подібні до історії з Остроградським, а ще раніше — з Мокрицьким...
— Увільніть, наслухався, — скинувся Квятковський.
— Я вам не заважав, дозвольте і мені сказати... Я не збираюсь вчити вас. Я маю на оці методу викладання. Про це говорив і говоритиму... Але повернемось до суті справи. Винні не лише ви, винен і я. За клопотами прогледів гарного учня. А обіцяв підтягнути його. І все ж ще не пізно виправити справу... А коли одсічем його, як пропонує отець Георгій, — уклін в бік законоучителя, — то ще раз розпишемось, як це було вже не раз, у своїй слабості. Крім того — обставина не остання — не дамо можливості розвинути і далі математичних здібностей отрока.
— Аякже, нового Галілея втратимо, — кольнув Квятковський.
— Не стверджую, але й не відкидаю саме таку думку, — відповів доглядач, залишивши без уваги навмисну брутальність латиніста. — Щодо латини, то знати її Остроградський буде не гірше інших. За час, що лишився до екзаменів, коли дозволите, Іване Дмитровичу, я з ним попрацюю і маю надію підготувати його до перехідних екзаменів. А виключати... встигнемо.