Опівдні Полтава, тиха, безшумна, ставала ще тихішою. Проскакали останні кур'єри генерал-губернаторської канцелярії, оддзвонили дзвони у церквах і соборі, і все затихло на післяобідній сон. Над містом розлився вселенський спокій, порушуваний лише зрідка то раптовим шумом проїжджаючої прольотки, то гейканням погонича волів, що тягнули віз з сіном, то важким тупотом чобіт по дощатому тротуару околодочного.
Майже до вечора вони гуляли. Кілька разів доглядач питав, чи не поспішає Федір, чи нема у нього якихось спішних справ. Хлопчик дивувався забудькуватості Івана Петровича, адже тільки-но казав, що всі справи закінчились ще годину тому, коли відніс у гімназію пану Огнєву пакета, і від тої хвилини вільний до понеділка. Доглядач сказав, що він теж так гадає і, отже, вони можуть іти куди завгодно. Трохи заспокоївшись, Федір схвально кивнув: так, вони можуть іти куди завгодно, і він — цього Федір не сказав — радий, що зустрів Івана Петровича, хоч цієї зустрічі і лякався, дуже соромно було.
Проминули Капністів сад, піднялись де садиби губернського предводителя дворянства Семена Михайловича Кочубея, обігнули її зліва і спинились над урвищем. Звідси відкривалась неозора далина на заріччя. В прозорому передвечірньому тумані підковою, закинутою на луки, мигтіла Ворскла. Близько, до самого урвища, підступали розкидані там і тут стіжки сіна, що нагадували високі юрти кочівників, які невідомо звідки з'явились на скошених луках. Повільно піднімалася вгору, здалеку схожа на лялькову, череда, чулись віддалені свист батога, гомін, поклики пастухів. Пилюка, піднята чередою, рожевою памороззю спадала на зелені трави.
Іван Петрович розповідав про себе. Колись, ще в семінарії, у такому віці, як оце Федір, він страшенно розобидився на вчителя піїтики, той надто гостро, як здалось, пожурив його за недбало виконане домашнє завдання. До цього учитель не раз, бувало, похвалював Івася Котляревського, іншим навіть у приклад ставив і раптом — така обида. Вона здалась настільки нестерпною, що Івась твердо вирішив з семінарії піти, куди саме — поки що не знав, але вірив, що намір його твердий і остаточний. Забрав все, що було з ним, і, не попрощавшись, нікому нічого не сказавши, пішов. Щоправда, спочатку не додому, а забрів у монастирський ліс — місце усамітнення ображених — і прошвендяв там до самого вечора. Ось там, у самотині будучи, подумав, що вчинив негарно, як дитина маленька, потім важко виправляти сотворене, проте, про майбутнє тоді не думалось, просто з'явилось почуття провини перед учителем, і він повернувся. Попросив прощення у отця Станіславського. Учитель — людина добра і розумна — простив йому і посміявся потім разом з Івасем, одначе, не забув зауважити, що тішити свої власні образи — справа остання, винен — покайся, щиросердно визнай свою провину, від того менший не станеш, а в очах товаришів багато виграєш, і навіть — Іван Петрович підморгнув Федорові — сам себе зачнеш шанувати.
Отже, пробачитись перед учителем — гріх невеликий.
— А я ж не винний... Я все знав, весь урок знав, а він...
— І все-таки, навіть, якщо ти і правий, пробачся, це благе діло, — Іван Петрович помовчав. — Якби я міг покаятись перед моїм дорогим учителем за ті незчисленні неприємності, які він терпів від мене... Але, на жаль, минулого не повернеш, помилок своїх не виправиш, а ось ти... тобі ще не пізно. І тому поспішай перед своїм вчителем вибачитись, хай старий порадіє.
Федір уперто мовчав. Якби знав пан доглядач, якби тільки знав, який латиніст несправедливий, він би не говорив так; одному богу відомо, скільки натерпівся Федір із-за того вчителя! Ні, він не піде вибачатись, хіба що лише... заради пана доглядача. Федір зітхнув:
— Добре... тому що ви так... — І не договорив. Котляревський побачив в очах вихованця таку невимовну печаль, що жахнувся, пройнявся гострим жалем до вихованця і зрозумів: ні, не можна так, він, доглядач, винен перед хлопцем, щось прогледів, не зрозумів душі, думок його, не зрозумів великого і складного світу переживань і почуттів. Намагаючись заспокоїти хлопця, сказав:
— Добре. Роби як знаєш, тобі видніше... А поки що приходь до мене, поговоримо. А може, ти, — обережно натякнув, — взагалі повернешся? Місце твоє не зайнято... — Доглядач помовчав, обігнув калюжу, почекав, поки і Федір її обійде. — Закінчиш гімназію — в університет поступиш чи в службу підеш — твоя справа... Так я чекатиму. Прийдеш?
Мокрицький, перестрибуючи калюжу, полегшено зітхнув: так, він прийде, обов'язково.
— От і добре... А поки що — додому. Вечоріє. Вітром потягло свіжим, а ти одягнутий легко... Ну, біжи!
Три дні згодом Федір Мокрицький, за рекомендацією Котляревського, був знову прийнятий у гімназію і поселений в будинку виховання, оскільки місце його все ще лишалось вільним.
16
Кінчався десятий рік, і вже десь поблизу, біля самого порога, стукався одинадцятий — переддень нового, більш грізного, дванадцятого. Чутки, невідомо ким і як народжувані у столицях, докочувались і в такі міста, як заштатна Полтава — їх привозили негоціанти, військові, мандрівники, і, багато разів переказані, вони обростали новими подробицями, і важко було відрізнити тоді, де правда, а де вигадка.
Минулого літа у Полтаві бачили вогненну комету і тепер, при всякій нагоді і без неї, згадували про чудо; полтавський обиватель переказував слова вченого аптекаря Тисаревського, що, як відомо, вчився колись у німецькому місті Лейпцігу і знав п'ять чи то сім іноземних мов. Аптекар сказав комусь, що коли комета з хвостом, а хвіст той вогненний, та ще торкнувся землі, то неодмінно бути якійсь новій біді, можливо, навіть, не приведи господь, війні.
"Правдиві слова", — твердили на гостиному дворі, у м ясних лавках, в ковальському ряду і навіть в домах віце-губернатора і поштмейстера. Чутки розповзались по місту, як пошесть. Вірно поки що було одне: тільки-но уклали мир з якимось антихристом по імені Буонапарте, як почалась Південна кампанія і вже кілька літ не припиняється. Задунайська армія взяла нарешті клятий Ізмаїл, а миру все одно нема, не бажає турецький султан укладати його, тягне, басурман, надіється, подейкують, захопити Молдавію, Крим, а до того ще й Грузію приєднати. Ось чого захотіла Порта! Не бачити, проте, їй цього, як своїх вчасних ушей. Туди, до самого султана, начебто повинен їхати сам Михайло Кутузов, той самий, що не раз з турками воював, і не без успіху, бив їх, аж пір'я летіло. Вже він з ними потрактує, хитрий до біса старий лис. А якщо не зуміє? Знову згадувалась комета з вогненним хвостом і слова вченого аптекаря.