Федір слухав із скрушним серцем. Як же так? В пансіоні — театр? А може, вони насміхаються? Де ж там якогось недоростка показувати? В пансіоні тісно, не повернешся.
— А грати де? — спитав.
— Як же? В столовій залі. Зробимо сцену, з ковдри чи з двох завісу сшиємо. Не віриш? Приходь — подивишся.
Мокрицький був тяжко вражений. Він, Федір, — в кращому разі глядач, вони його запрошують, а міг і сам бути учасником лицедійства, чим він гірший? Однокашники продовжували хвалитись і, наче навмисно, розповідали таке, від чого Мокрицькому робилось зовсім гірко.
— Ти ж про бібліотеку знаєш? — спитав Шліхтін. Федір кивнув: при ньому почала діяти.
— Не все ти знаєш... Ми одержали ще п'ятдесят книжок і багацько журналів, виписуємо, склались і виписуємо з самого Санкт-Петербурга! А я роздаю, — похвалився Лісницький.
— Так тобі і довірили...
— Хома невіруючий! Прийдеш — і тобі дам що-небудь почитати — не жалко. Тільки будь обережним, не порви книжки не загуби... Дам тобі про лицарів, розбійників, а одну, коли схочеш, і про піратів.
— Цікаво?
— Страшенно. Копит свічки заносить, а то б всю ніч читали. Разом читаємо, бо всі бажають, а одному іноді і... страшно робиться.
Однокашники милостиво поглядали на товариша, який почував себе рознещасним чоловіком на всім білім світі. Але щоб товариші цього не зрозуміли, він раптом похвалився теж:
— А я служу... П'ять карбованців у місяць, копійка в копійку, одержую.
— Невже п'ять? — здивовано перепитав Шліхтін. Кишенькові гроші Василеві присилали з дому, щоправда, небагато, батько, колишній правитель у маєтку Tрoщинського, не мав зайвих, все забирали дочки на виданні, а їх у нього було шестеро; дещо присилав Васі і його покровитель — граф Трощинський, який жив останні роки поблизу Миргорода у родовому маєтку в Кибинцях, та все одно не вистачало, він частенько позичав у товаришів "на бублики" і майже кожному був винен: кому копійку, кому — дві, а кому — і п'ятак.
— П'ять, — сказав Мокрицький. — Як послужу років зо три, то і більше дадуть, карбованець, а може, і два набавлять. — Щось згадавши, пошукав у кишенях свого старенького заношеного каптанця, видобув мідну монету.
— Підемо до грека, кофею нап'ємось з калачем.
Шліхтін палко підтримав вчасну і розумну пропозицію товариша, зразу ж забувши, що у них ще один двогодинний урок, та Лісницький завагався: чи добре це? Втекти з уроку? Це ж вони підведуть пана доглядача, вчителі не забаряться сказати: он які діти у пансіоні у "нашого праведника" — так-бо називають декотрі наставники їхнього Івана Петровича. Шліхтін невдоволено примовк, але ладен був першої-ліпшої хвилини... підвести доглядача, і Мишко це розумів, тому-то, подумавши, тут-таки запропонував:
— Ти, Федоре, до нас приходь у неділю. Настя таке спече — пальці оближеш, а після сніданку будемо читати.
— Я б прийшов, та чи пустять?
— Пустять. Ми попросимо Івана Петровича.
— А потім і в герберг, до грека сходимо, — сказав Шліхтін.
— Сходимо, — кивнув Мишко і знову до Федора: — Ти подумай і приходь до нас назавжди, ну, повертайся.
— Твоє ліжко ще не заняте, — сказав Шліхтін, з жалістю дивлячись на схудле обличчя однокашника.
В цей час коридорами гімназії розкотився мідним дробом дзвоник, скликаючи вихованців у класи. І зразу де не візьмись — сходами знадвору промчали учні молодшого класу; визирнувши із своєї схованки, товариші поспішили теж, попрощалися з Федором, тицьнули з обох боків під ребра і, крикнувши зі сходів: "приходь", побігли, один одного переганяючи та підштовхуючи.
Деякий час Мокрицький вслухався в добре знайомий згасаючий гомін в коридорах і класах і, важко зітхнувши, побрів до виходу.
Навряд щоб він повернувся. Відрізаний кусень не приставиш. Незручно з'являтись і в пансіон. Перед паном доглядачем соромно: пішов, втік, не попрощавшись навіть, правду сказали хлопці. Погано, дуже погано вийшло.
Боявся Федір випадкових зустрічей з Іваном Петровичем і вже двічі тікав від нього з-під самого носа. Одного разу прослизнув у сусідній провулок, а ще якось дременув в темну підворітню і просидів там, скорчившись, укривши голову полою каптана, поки пан доглядач не пройшов мимо.
Перш ніж вийти з губернського правління, озирався на всі боки. Але ж сьогодні після зустрічі з товаришами почував себе відчуженим од всього навколишнього. Не звернув уваги на важку поштову карету, що пхалась по ковбанях, не почув верескливої команди офіцера, який вів інвалідну команду через площу, повз споруджуваний монумент Слави. Опустивши голову, йшов і йшов; машинально завернув на знайому вулицю і раптом почув позад себе розгонисті тверді кроки. Ніби хто штовхнув його, поривом обернувся і — о боже! — до нього наближався Іван Петрович. Не втечеш, не сховаєшся.
Наче нічого не сталось, доглядач привітався, спитав, як Федір живе, де служить, чому не показується в пансіоні? Образився? А за віщо? І на кого? Може, він, Іван Петрович, чимось зобидив його?
Федір поспішно замотав головою: ні-ні, він, Федір, ні на кого не образився, тим більше на пана доглядача, і, ховаючи очі, відповів стиха, що живе, як всі, служить, а не заходить в пансіон, бо ніколи, цілий день гасає по місту, ледве з ніг не валиться перед вечором, а взагалі-то... заїкаючись, промимрив щось зовсім незрозуміле, засоромився від того свого заїкання і замовк зовсім.
Іван Петрович йшов кілька хвилин мовчки, потім заговорив з лагідною усмішкою:
— Ти пробач мені, я ж не знав, що це у тебе від природи, а точніше, від хвилювання, ти не хотів нікого передражнювати... Адже так?
Федір знизав плечима: може, й так, авжеж так, не хотів, якщо пан доглядач має на увазі випадок на уроці з латинської мови. Але Федір того не сказав, він так розхвилювався, що не тільки говорити, але й дихати не міг вільно. Іван Петрович все зрозумів і без слів і теж не згадував про той нещасний випадок, а натомість заговорив про інше: спитав, чи Федір сьогодні вільний, він, доглядач, міг би з ним, Федором, трохи прогулятись, погода нині гарна, тепло і вітру нема, а повітря просто смачне.
Хлопець мовчки кивнув: так, його відпустили з Канцелярії сьогодні раніше, і він щасливий, що йде разом з паном доглядачем, і він зовсім не проти прогулятися, гулятиме хоч весь вечір, і ніч навіть.