– Ну що ж, – промовив Грок, – чого насупився? Що поробляє твій колега?
– От думаю про нього. Упокоївся. Здорово придушили його. Уяви собі, заліз між возики. От йолоп! Три роки ж ходить там. Він був унизу на Йоганці, чотириста шістдесять глибоко. Минулого року і я там був. В самому проході перед вітрокачкою.
– Значить, довоювавсь?…
– Мішок мішком і є. Баба зв’язала, це ясно. Задумався, а там, брат, одна мить, і скосить тебе. Вози, брат, що вганяють один за другим, їх треба розщіплювати, а не ловити ґав. Тримайся цупко; це тобі неначе стерно човна у бурю. Казав йому торік: осел, не зв’язуйся… Та й знайшов! Ти знав її? – він хотів сплюнути, та не було куди. Запив пивом.
– Та кикимора. Чукча. Сміття яке, їй-Богу, коліном ззаду і в воздух. А тут і виплодки пішли… Чи їм вони потрібні? Щонеділі лазить і, одним словом, усе тут тобі… Ет!…
Саля гойдається. Шкварчать люльки. В’ється таким тобі хвертом димок.
– Мене то і дивує, – продовжував Кравченко. – Ти не повірив, коли я натякнув, що Маньку кину… Кину, їй-Богу, кину. Вона, знаєш… Не лише шкура, ні… Зв’язало мене з нею усяке таке… Ну, знаєш… У тім ночліжнім домі… Там, брат, і святий вовком загуде. Хоч би білизна; ну, колотив її спочатку сам, обридло. Та білизна до всіх чортів подібна стала. Усі прачки пізніше відмовились. Зустрів спідницю. Ну і… Але тепер геть! Погибнути як той через бабу? А хлоп з нього, як сам знаєш, на всі лопатки. Пиво глушив порядно… Він, знаєш…
Тут Кравченко шепнув мало не в ухо Грокові і засміявся. Обидва реготались…
– Їй-Богу, не брешу… Отакий стос маю… Самі вірші… І уяви які!… Ну, чорт, та за всю оту громаду паперу ніхто гроша не дасть… А писав. Або за оцю дрянь… Гляди!
Кравченко висмикнув із задньої кишені портфелик.
Ні, ясно, він не зовсім того… йому щось бракувало, далебі – тут двадцять штук кіноартисток, все фотоґрафії… Ха, ха, ха! От рило! Усякі! Ондра, Юґо й тому подібні… Ти лише, глянь – він тасував, ніби колоду карт. Він ніби зважував усе на широчезній своїй лапі.
Якась Ля Плянте, вся шовк, з нагими стегнами, такими, що лише…
Гойдалася під самим носом Грока, який окурював її копицею міцного диму із своєї люльки. До того криво всміхався і загребнув своїми киптями її…
– Ну, дійсно, ідіот був твій товариш. А звідки він?
– Полтавець. Та ти не знаєш. Розмазня така, галушка, як у нас кажуть. Та все ж таки земляк… один лиш примірник і був.
– Ще не досвідчений.
– Ні, бачив не одно. Пригадуєш ще його маску? Шрамів мав до біса. Уся пика розкоклошена була в капусту. Воші чрезвичайські, породисті годував, і сам не раз пригадував, як жував старі кальоші, щоб одурити шлунок. Ех, тут не те… Тут… та хіба тут розбереш? Чу-удак!… Кравченко голову відкинув, дим випустив і знов: – Він розумів і ні… Він ще перед тим днем… Ну, як мало його придушити… Іду я, знаєш, з ним надвечір… У мене шихта нічна на Юльці, знаєш?
– Ну?
–…Ну йду. Що, вип’ємо? – питаю. Та краще, каже, в кіно. Якого чорта? "Та йдім", – морочив. А там така нісенітниця, не хочеться, але врешті: "Ходім, кажу, чорт з тобою". Зайшли. Ну, ясно, як у кіні – бреньчить фортепіян, мигають тут і там, та все баби. Ну, отой дурень розлігся, як клочаний батіг… Коли вже вийшли вечором, зайшли до мене, збираюся на шихту… Він був смутний, а я все реготався…
Вхопив я його за комір, труснув.
– Ти що? – кажу… – Ти плачеш?
– Кинь, – заквилив і давай розводитись про своє село і все таке, ніби там то пуп землі для нього. Реве за пупом тим, вдарив себе кулачиськом у груди:
– Ну, ти, мудраль, кажи мені, – ревнув, – кажи!… Чи правда те? Все там, що грають? Правда? Чи дістануся я, каже… (ну тут я розреготався!). Чи дістануся коли на рідне кладовище? Так і ляпнув: кладовище! Тут мені душно, – репетує.
– То люки відчини, – сміюся. А він розійшовся ще більше, на мене з кулаками преться:
– Я, – каже, – під землею лажу, груди її верчу, рию її, як хробак точу, оця для мене дійсність, що? Ну, – каже, – говори! Ну, що? Там, – каже, – о-о-о, простору скільки! Дивись, дивись і не надившися, і овиди, каже, там розмірені не для тутешніх душ. Та я ж – як ті цербери, там наган носив, наказував… А тут? Що тут? Що?! Ну!… Чого мовчиш? Чого! Кажи, прокляття, а кажи!
Запінився, пику роздуло всю, аж гидко…
– Та йди ти до чортової матері, – від серця геть сказав. – Чого вчепився?… Тут маєш, наволоч, ковбасу, а пиво то по-твоєму ніщо?… Чому не сидів дома? Чого в контрреволюцію поліз?… Ну, й заробив…
А він тут у плач. "Ну-ну, – кажу. – Вспокойся. Кров не на місці твоя…" Не слухає, руками повз себе розкидує, пінить:
– Чортяки!… К сволочі!… Коли ти що про контрреволюцію, так тут тобі каюк! І заявив… Так! Коли життя моє тріщить, тоді є й контрреволюція… Я ж жити хотів, ти знаєш це?… Жити! Я хотів лиш дома жити!… Я хотів… На нас же напирала всяка голота з Москви… Е-ет! Та ти не знаєш. – Стій, брат! Куди? "А на Україну… жєвать хатім"… Ах, ви замурзані! Як большевичились, стіжки у нуль цінили, пускали з димом, робили "революцію", а тепер жувати? У нас же, знаєш, самих дітей макухами тоді годували, полову за петльоване лиш для годиться хоронили… От тут, клянусь тобі… Ти розумієш?… Хай ти й "невоєнноплєнний", у комуністах лічишся, та разом же ми дихали рідним повітрям і разом риємо отут ямки в землі, змочуємо засохлі її груди потом своїм. Та слово чести, там прийшли до нас…
До мене заглянув один, – пику – о-о-о, як розігнало! Розпухлі скісні очі, а в мене жінка не стара. Сіпнувся один до неї і шкірить, сволоч, жовті зубиська… Ну, що? Мовчиш? Що мені революція?! А жінка, а діти?… Боронити їх, чи для "революції" віддати? Тішся, мовляв, п’яна пико… На… Але зась!… Ревнув йому і тут же лусь у пику… Мов і не стояв. Уже рачкуючи в коцюбни, випльовував з кров’ю кілька зубів та тут же кинувся: "Контр-рівалюція"! – верещить. Тьху! А я за ґвінтовочку його, та і накрив його, як курку, мішечком. Стиснув, не жалував. Плюнув герой, храпнув щось раз і облегчив цей світ. На… А вечором заніс в ополонку… Там і шубовснув… Якесь, кажуть, начальство був… Ну, а після… Не згадувати краще… Каже, дізналися, пішли нишпорити, а носи чутливі мають, а я в повстанці. Не хотілося під стінку, то аж сюди дістався. Хату Богові в хвалу з димом пустили, а жінку все одно, мабуть…