— Бачиш! — мовив Роберт урешті. — Ти зробив непоправне!
— Але я ще йому покажу! — запекло вигукнув старий, вимахуючи кулаком услід темній постаті, що повільно даленіла за вікном. — Ось постривай-но, Роберте, і ти побачиш, що твій старий батько не дасть собі в кашу наплювати.
Розділ XIII
НІЧНА ПРИГОДА
Коли повернулася Лора, їй ні слова не сказали про сцену, що сталася, поки її не було. Вона була весела, як ніколи, і жваво цокотіла про свої покупки, — про підготовку до весілля і тільки раз у раз дивувалася, чого Це не приходить Рафлс Гоу. Але коли запав вечір, а від нього не було ані звістки, вона занепокоїлась.
— Чому він не прийшов? — промовила вона. — Це вперше після наших заручин, коли за весь день ми не бачилися.
Роберт виглянув у вікно.
. — Надворі вітряно, і сильно дощить, — зауважив він. — Гоу, мабуть, таки не прийде.
— А бідний Гектор приходив і в ясну погоду, і в дощ, і в сніг. Але, правда, він же моряк, йому це не дивина. Я тільки маю надію, що Рафлс не захворів.
— З ним було все гаразд, коли я бачив його сьогодні вранці, — відказав брат, і знову запала мовчанка, тільки дощ безупинно порощав у шибки вікон та вітер завивав серед гілля берестів.
Старий Макінтайр увесь вечір просидів у кутку, втупившись у вогонь каміна й гризучи нігті, а зморшкувате його обличчя було зловісно насумрене. Порушивши свою звичку, він не пішов до шинку, а рано подався до себе в кімнату, так і не озвавшись до дітей. Лора й Роберт ще якийсь час сиділи й гомоніли біля вогню, — дівчина без угаву лопотіла про тисячі чудес, які вона натворить, ставши господинею Великого Палацу. Тепер, коли не було поруч майбутнього чоловіка, балачка її менше торкалася філантропії, і Роберт не міг не помітити, що про карети, сукні, прийоми й подорожі до далеких країн вона розводилася з таким самим запалом, як недавно про притулки для вбогих та організацію доброчинних заходів.
— Гадаю, коні сірої масті найкращі, — говорила вона. — Гніді теж гарні, але сірі ефектніші. Нам вистачить карети й ландо, та ще, мабуть, треба буде двоколку для Рафлса. У нього ж ціла каретня і стайня, хоч він ніколи не виїздить, і я певна, що ці півсотні коней просто передохнуть, застоявшись, або у них печінка ожиріє, як у тих стразбурзьких гусей, бо ж він не їздить ані верхи, ані в каретах.
— Але, сподіваюся, ви оселитесь тут усе-таки? — спитав брат.
— Так, тільки нам потрібен буде й будинок у Лондоні, щоб відбувати там сезон. Звичайно, зараз я не збираюся пропонувати якихось змін, але згодом буде інакше. Я певна, що Рафлс зробить так, як я попрошу. Він-може собі скільки хоче торочити про те, що не потребує почестей, однак я воліла б мати якусь віддяку за прояви громадського доброчинства. Я певна, якщо він здійснить бодай половину з того, що наміряється, йому нададуть титул пера — можливо, зроблять лордом Темфілдом, а я тоді, звісно, стану леді Темфілд. Тож як тобі це сподобається, Бобе?
Вона зробила величний реверанс і закинула назад голову з таким виразом, немов їй зроду судилося носити корону.
— Батькові неодмінно призначать пенсію, — додала вона, помовчавши. — Він діставатиме достатню суму на рік, але з умовою, що житиме окремо. Щодо тебе, Бобе, то я ще не знаю, що ми придумаємо. О, настановимо тебе президентом Королівської академії, якщо тільки це можливо за гроші.
Було вже пізненько, коли вони перестали будувати повітряні замки й розійшлися по своїх кімнатах. Але Роберт був такий збуджений, що його не брав сон. Адже цього дня сталися події, що й людину з міцнішими нервами могли б вибити з колії. Вранішнє одкровення Гоу й фантастичні з'яви, свідком яких він став у лабораторії, величезна таємниця, яку йому було довірено. Потім розмова з батьком удень, незгода між ними, несподівана поява власника Великого Палацу. А врешті ще балачка з сестрою розколошкала йому уяву й вже зовсім позбавила сну. Марно він крутився з боку на бік у ліжку та снував з кутка в куток по кімнаті. Він не просто не міг заснути, а був страшенно розбурханий, нерви його були напружені до краю, чуття загострені, як ніколи. Що йому зробити, аби привернути сон? Нараз Робертові стрілила думка про пляшку бренді внизу — чарочка якраз може виявитися снодійною.
Він відчинив двері своєї кімнати і раптом уловив вухом, як хтось повільно й покрадьки ступає сходами. Лампа у нього в кімнаті не горіла, тож видно було попереду тільки тьмяний вогник тоненької свічки й довгу чорну тінь на стіні. Роберт постояв без руху, пильно вслухаючись. Хода тепер долинала з передпокою: він розчув, як обережно крутнувся ключ у вхідних дверях. За мить увірвався подув холодного вітру, свічка погасла і почувся різкий стук — двері зачинено знадвору.
Роберт не міг відійти з дива. Хто цей нічний сновида? Не інакше, як батько. Але яка це потреба погнала його надвір о третій годині ночі? Та ще й за такої негоди! З кожним поривом вітру дощ так запекло лопотів у шибки спальні, наче ось-ось мав удертися всередину. Скло торготіло в рамах, дерево за вікном тріщало й стогнало, коли велике його віття гойдалося під натиском бурі. Що ж то за причина, аби вигнати людину з хати у таку нічну непогідь?!
Роберт сквапно черкнув сірником і запалив лампу. Батькова спальня була навпроти його власної, і двері до неї стояли напівотвором. Він розчинив їх ширше й розглянувся по кімнаті. Там було порожньо. Постіль на ліжку навіть не зім'ята. Єдиний стілець стояв під вікном, на ньому старий, певно, й сидів відтоді, як вийшов з вітальні. Ніде не видно було ні книжки, ні газети, ні чогось іншого, що допомогло б збавити час, — тільки на лутці вікна лежав ремінь для бритви.
Роберт аж похолов, відчувши раптом наближення якоїсь невідомої небезпеки. Щось лиховісне було в цій нічній батьковій виправі. Роберт пригадав, як старий супився вчора, яке він мав стягнене обличчя, які погрози висловлював. Таки так, щось недобре за цим усім криється. Але, може, ще не пізно відвернути лихо? Будити Лору не варто. Чим вона може тут допомогти? Він хутко вдягся, накинув пальто і, схопивши берета й тростину, вибіг услід за батьком.
Коли він опинився на вулиці, його мало не збив з ніг вітер, тож довелося ступати вперед, нахилившись боком. Легше стало йти, коли він звернув у бічний провулок, де його з одного боку прикривав високий насип та паркан. Дорога, однак, перетворилася на квашу, та ще й дощ безнастанно шмагав. Ніде не було ні живої душі, та Роберт і не мав потреби нікого розпитувати: він і сам гаразд знав, куди подався батько.