Залізна брама, що вела до Великого Палацу, була прочинена, і Роберт упевнено попрошкував посипаною жорствою алеєю під ялинами, з яких скрапував дощ. Що має намір зробити батько, діставшись до самого будинку? Чи тільки вистежувати й нюшити, а чи хоче перестріти господаря й вилити йому свої жалі? Чи, може, за його дивними нічними походеньками чаїться якийсь чорніший, зловісніший задум? Роберт згадав нараз про ремінь для бритви, і холодний жах оперезав його. Він кинувся бігти й за хвильку був уже коло під'їзду.
Тут панувала, хвала Богові, тиша. Роберт зупинився біля великих німотних дверей і уважно прислухався. Не чулося нічого, крім шуму вітру й дощу. Де ж тоді подівся батько? Якщо він хоче потрапити всередину, то не полізе ж через вікно, адже він чув пояснення Рафлса Гоу, які застережні заходи передбачені у нього проти можливих грабіжників. Аж це раптом йому сяйнуло: а оте одне вікно, що не захищене? Як то було необачно з боку Гоу — розповісти їм про нього! Середнє вікно н лабораторії. Якщо він, Роберт, запам'ятав це, то й старий, либонь, теж! Ось де небезпека!
Ледве завернувши за ріг будівлі, він переконався, що припущення його були небезпідставні. У лабораторії горіла електрика, і прямокутники трьох великих вікон яскріли на тлі навколишньої темряви. Середнє вікно було відчинене і, зупинившись на ньому поглядом, Роберт побачив, як темна по-мавпячому гнучка постать скочила на лутку й зникла всередині приміщення. Тільки на мить обрис її промайнув напроти світла, але Роберт устиг розпізнати, що то батько. Навшпиньки син підбіг до лабораторії і заглянув у відчинене вікно. Разюче видовище постало перед його очима.
На скляному столі лежало близько десятка брусків золота, таких самих, які він бачив попереднього дня, — їх ще не сховали до кімнати-скарбівні. Оце ж до них і кинувся старий, мов на свою законну здобич. Він усім тілом навалився на стіл, обхопив руками золото, припадав до нього обличчям, щось наспівуючи й бормочучи. Під ясним і рівним світлом, серед цих велетенських шестерень та дивовижних пристроїв ця невеличка темна постать, що захланно обіймала золоті зливки, здавалася чимось химерним і водночас жалюгідним.
Хвилин п'ять чи й більше стояв Роберт у темряві під дощем, втуплений у цю чудернацьку прояву, що завмерла над золотом, пестячи його й голублячи кістлявими руками. Роберт усе не міг зважитись, що ж йому робити, коли це, одвівши погляд від постаті в центрі, він побачив таке, що у нього вирвався скрик подиву, тут-таки й заглушений завиванням бурі.
У кутку кімнати стояв Рафлс Гоу. Звідки він там узявся — Роберт не розумів, хоч ладен був закластися, що спершу його там не було. Він стояв мовчки, в довгому темному халаті, руки навхрест на грудях, на білому обличчі гіркий усміх. Старий Макінтайр, здавалося, помітив його ту ж мить, що й син, бо відразу лайнувся і ще міцніше припав до скарбу, косячи на господаря злостивим поглядом.
— Так ось до чого дійшло! — промовив нарешті Гоу, ступаючи крок наперед. — Ви до того скотилися, містере Макінтайре, що вдерлися в мій дім, як звичайний злодій. Ви знали, що це вікно незахищене. Це я вам сам сказав. Але я не сказав вам, що тут у мене передбачено відповідний сигнал, коли хтось непроханий спробує сюдою влізти. Але щоб саме ви стали цим непроханим гостем! Ви!
Старий фабрикант зброї і не пробував виправдовуватись, він тільки пробурмотів якусь лайку, так само ревно припадаючи до брусків золота.
— Я кохаю вашу дочку, — сказав Рафлс, — і тільки заради неї не викажу вас. Ваша бридка й ганебна таємниця залишиться при мені. Жодна людська душа не почув про те, що сталося тут цієї ночі. Я не будитиму своєї челяді і не пошлю по поліцію, хоч і міг би це зробити. Але ви повинні негайно, без слів, залишити мій будинок. Мені більше нічого сказати вам. Вибирайтеся так, як і прийшли.
Він ступнув ще крок і простяг руку, немов збираючись одірвати старого від золота. Але той сягнув рукою до нагрудної кишені й з пронизливим вереском кинувся на алхіміка. Цей напад був такий несподіваний і ярливий, що Гоу просто не встиг оборонитись. Кощава рука стисла його за горло, і в повітрі зблиснуло лезо бритви. На щастя, розмахнувшись, старий зачепився нею за один із численних дротів, що оперізували кімнату, — бритва вилетіла у нього з руки й тенькнувши впала на кам'яну підлогу. Але він і без зброї залишався небезпечним. З моторошним завзяттям він мовчки напосідав на Гоу, відтісняючи його все далі, аж урешті вони вдвох наштовхнулися на лавку й упали, — старий Макінтайр опинився зверху. Друга його рука теж уп'ялася алхімікові в горло, і був би той і не вибрався живцем, якби Роберт не скочив крізь вікно й не відтяг батька вбік. З допомогою Гоу він притис батька долі й довгим шарфом зв'язав йому руки. Страшно було дивитись на старого, так покорчило йому обличчя, очі вилізали з орбіт, на губах виступила піна.
Гоу прихилився до скляного столу й відхекувався, рукою тримаючись за поперек.
— Це ви, Роберте? — видихнув він. — Чи ж не страхіття, га? Як ви тут опинилися?
— Я метнувся за ним. Я почув, як він виходив.
— Він хотів пограбувати мене. Йому й убити було б ніпочому. Та він просто збожеволів, глузду рішився!
Безперечно, так і було. Старий Макінтайр тим часом підвівся й сів, і його раптом прорвало хрипливим сміхом, коли він став погойдуватись узад-вперед і поглядати на них з хитруватим поблиском в очах. Їм обом було ясно, що розум старого не витримав безугавних думок про багатство і він урешті зробився маніяком. А ці його безпричинні веселощі здавалися ще моторошнішими, ніж оте шаленство.
— Що ж нам з ним робити? — спитав Гоу. — Відправляти його до вас у дім не можна, це був би страшний удар для Лори.
— Вранці треба буде запросити лікаря, нехай засвідчить його стан. А може, нехай він до того часу побуде десь тут? Бо коли вести його додому, хтось ще перестріне нас і підуть усякі плітки.
— Це так. Ми примістимо його в одній з кімнат, де стіни оббиті корком. Там він ані собі не зможе заподіяти шкоди, ані кому іншому. Мене все це страшенно вразило. Але тепер мені вже краще. Беріть його під руку, ви з одного боку, я з другого.