Відкриття Рафлса Гоу

Страница 2 из 32

Артур Конан Дойл

Роберт затято щось малював у своєму альбомі й не озивався, натомість підвела голову Лора.

— Боюся, що в домі не лишилося ні крапелинки, — мовила вона.

— Лоро, Лоро! — Старий похитав головою так, наче був убитий горем, а не пройнятий гнівом. — Ти ж не дівчинка вже, Лоро, — ти доросла жінка, господиня дому. Ми довіряємо тобі. Ми в усьому покладаємось на тебе. А ти полишаєш свого бідного брата Роберта без ковточка бренді, вже не кажучи про мене, твого батька. Боже милостивий, Лоро! Що сказала б на це твоя мати? Подумай, що коли станеться нещасливий випадок, чи яка раптова хвороба, чи апоплексичний удар, — подумай, Лоро? Це ж дуже серйозна від… дуже серйозна відповідальність… Це дуже нерозважливо з твого боку.

— Я майже не вживаю спиртного, — коротко озвався Роберт. — Тож ради мене Лора може не клопотатись.

— Як ліки воно незамінне, Роберте. Звісно, коли міру знати й не зловживати ним… У цьому весь секрет. Але я, мабуть, сходжу на часинку до "Трьох голубів".

— Таточку, — скрикнув юнак, — невже ти підеш у таку негоду? Якщо тобі кортить бренді, чом би не послати Сару, щоб принесла? Дозволь, я пошлю Сару, або сам сходжу, або…

Памк! Маленька паперова кулька, послана в сестриного крісла, впала на альбом перед Робертом. Він розгорнув її і підніс до світла.

"Хай іде, ради Бога!" — було написано на папірці.

— Але хоча б закутайся добре, як уже підеш, — провадив далі Роберт, і такий по-чоловічому незграбний був цей поворот у його думках, що Лора аж за голову схопилася. — Може, не так і холодно, як здається. І ти не заблукаєш, слава Богу. Це ж яких сто ярдів, не більше.

Не перестаючи буркотіти й нарікати на доччину незавбачливість, Макінтайр-старший одяг пальто й запнув довгу шию шарфом.

Коли він відчинив двері з передпокою, світло в лампах сколихнулося від гострого пориву холодного вітру. Син і дочка якусь хвилину прислухалися, як батько ступав звивистою стежкою через садок і як поступово даленіла його хода.

— З ним чимраз гірше, пін стає просто нестерпним, — озвався врешті Роберт. — Не треба було його пускати, він же виставляє себе на посміховище.

— Але ж сьогодні останній вечір Гектора, — благально сказала Лора. — І це було б жахливо, якби вони зустрілися й Гектор щось таке помітив. Того я й хотіла, щоб він пішов.

— Тоді ти дуже вчасно це зробила, — зауважив брат, — бо ось я почув, як рипнула хвіртка і… о, будь ласка.

Не встиг він докінчити, як знадвору почувся жвавий вітальний вигук і хтось енергійно постукав пальцями в шибку. Роберт вийшов з кімнати й широко відчинив сінешні двері, впустивши високого юнака в чорній бобриковій куртці, що іскристо переливалася на світлі від сніжинок. Голосно сміючись, гість стрепенувся, як пес ньюфаундленд, і струсив сніг в черевиків, перше ніж увійти до їхньої віталеньки.

Кожна риска обличчя Гектора Сперлінга промовляла про його професію. Чисто поголені вуса й підборіддя, невеличкі бакенбарди, прямий рішучий рот, обвітрені й засмаглі щоки — все свідчило про те, що маємо справу з військовим моряком. Півсотні таких облич можна побачити щовечора протягом цілого року за обіднім столом у Портсмутському військово-морському коледжі — облич, більше схожих одне на одного, ніж звичайно бувають рідні брати. Вони всі виліплені на той самий копил, усі — породження тієї самої системи, яка привчає змалку покладатись лише на самого себе, бути мужнім і витривалим у знегодах. Загалом це цілком пристойний людський різновид — може, вони не такі витончені й жваві розумом, як їхні суходільні брати, але правдолюбні, енергійні й готові до героїчного чину. Гектор був рослявий, стрункий, статурний, мав проникливі сірі очі й спритність у рухах, як то буває у того, хто звик віддавати команди й виконувати їх.

— Ти дістала мою записку? — промовив він, ледь увійшовши до кімнати. — Я знов їду, Лоро. Жахіття, правда? На старій посудині забракло обслуги, тож мені прийшов наказ негайно повернутись. — Він сів біля дівчини й поклав засмаглу руку на її білу долоню. — Але цим разом я ненадовго, — провадив юнак далі. — Це короткочасний рейс — на Мадейру, до Гібралтару, Лісабона й назад. Я не здивуюся, коли в березні ми вже будемо вдома.

— Здається, ти тільки щойно вчора повернувся, — відказала Лора.

— Бідолашна! Але це не триватиме довго. Гляди, Роберте, опікуйся нею, поки мене не буде. А коли я вернуся, Лоро, то це вже назавжди, затям! Хай їм грець, цим грошам! Он скільки людей дають собі раду і з меншими коштами. Нам не конче мати власний будинок. Навіщо? Ми можемо винайняти дуже гарне помешкання в Саусі за два фунти в тиждень. Наш скарбник, Макдугал, нещодавно одружився, так він платить лише тридцять шилінгів. Тебе, Лоро, це не злякає?

— Звичайно, ні.

— Мій старий батечко страшенно обережливий. Тільки й знає — почекай та почекай. Я кажу йому, що тебе треба було б призначити на командувача важкої артилерії. Та сьогодні я поговорю з ним. Щоб він мені більше не опинався. Ось побачиш. А ти повинна поговорити зі своїм старим. Роберт підтримає тебе. Ось маєш порти й дати, коли ми там будемо. Вважай, щоб у кожному на мене чекав лист.

Він витяг якогось папірця з бічної кишені куртки и уже хотів простягти його Лорі, коли раптом глянув на нього й застиг у подиві.

— Ти ба! — вигукнув він. — Глянь-но, Роберте: як ти це назвеш?

— Підсунь ближче до світла. Звичайна банкнота англійського банку в п'ятдесят фунтів стерлінгів. Нічого дивного я в ній не бачу.

— Навпаки! Це щось таке дивовижне, що я зроду з таким не стикався. Нічого не розумію.

— А знаєш, Гекторе? — скрикнула міс Макінтайр з викликом в очах. — Зі мною сьогодні теж сталося щось дуже дивне. Закладаюся на свої рукавички, що моя пригода ще чудніша, ніж твоя, хоч я не дістала внаслідок неї чогось такого, чим могла б похвалитися.

— Згода, я приймаю заклад, а Роберт буде суддею.

— То розказуйте, яка в кого історія. — Молодий художник згорнув свій альбом, сперся підборіддям на схрещені руки й зобразив насмішкувату міну на обличчі. — Дами у першу чергу! Кажи ти, Лоро, що там у тебе, хоч я, здається, трохи вже знаю, яка твоя пригода.

— Це трапилося сьогодні вранці, — почала дівчина. — Але ця історія, між іншим, викличе у тебе, Гекторе, обурення. Я й не подумала. Однак ти не повинен втручатись, бо цей сердега просто божевільний, та й годі.