Відкриття Рафлса Гоу

Страница 14 из 32

Артур Конан Дойл

— Нізащо в світі, тату! — озвалася Лора, з гідністю підводячись із-за столу й накидаючи шалик на плечі. Очі її сяяли, щоки пашіли, і вся постава дівчини була як у переможної королеви.

Роберт, усе ще з чашкою в руці, мимоволі забув про чудного їхнього гостя на дорозі, замилувавшись сестриною вродою.

— Містер Рафлс Гоу зробив це з люб'язності до мене, — сказала вона, плавно ступаючи до дверей. — Я бачу в цьому вияв великої уваги з його боку. Я мушу вийти и подивитись на тигра.

— Даруйте, сер, — промовив кучер, з'являючись у дверях. — Але ми насилу можемо стримати коней.

— То вийдім усі разом, — запропонував Роберт.

Вони пройшли до огорожі й додивились на вулицю, де зібралося все містечко, від малого школяра до сивого діда з богадільні, в німотному подиві втупившись у небачене видовище. Тигр, гнучка й люта здоровезна звірина з вогненними зеленими очима, безгучною ходою кружеляв у клітці, бив хвостом себе по боках і тикався мордою між залізне пруття.

— Які вам дано розпорядження? — спитав Роберт кучера.

— Звіра доставлено спеціальним поїздом з Ліверпуля, сер, поїзд одведено на запасну колію в Темфілді, він чекає, щоб одвезти його назад. Поїзд віз його так обережно, мов якусь королівську особу. Ми маємо забрати його, як тільки ви скажете. Каторжна робота це, сер, ми ледве рук собі не скрутили, коли стримували коней.

— Яке любе й чарівне створіння! — скрикнула Лора. — Таке звинне, таке граційне! Я не годна збагнути, як люди можуть боятися такої прекрасної істоти.

— Даруйте, мем, — озвався конюх, торкаючись рукою свого шкіряного картуза, — але коли ми стояли на станції, він простяг лапу між пруттям і, якби я не відсмикнув мого приятеля Біла, бути йому вже в царстві небесному. Далебі правда, мем.

— Зроду я не бачила привабливішого створіння, — провадила своє Лора, знехтувавши кучерову заувагу. — Побачити його — це для мене величезна втіха, і я сподіваюся, Роберте, ти перекажеш ці мої слова містерові Гоу, коли його зустрінеш.

— Коні дуже збуджені, — сказав брат. — Як ти вже надивилась, Лоро, то, може, варто б тигра відправити назад.

Лора кивнула все з тим самим величним виглядом, що раптом так його вподобала. Роберт гукнув конюхам, кучер скочив на передок, товариші його попустили повіддя, і візок з тигром заторготів у зворотню дорогу, а за ним кинулося, марно силкуючись не відстати, мало не півмістечка.

— Чи ж це не диво, на що спроможні гроші? — зауважила Лора, обтрушуючи з черевиків сніг на ґанку. — Здається, нема такого бажання, якого містер Гоу не міг би зволити.

— Твого бажання, ти хочеш сказати, — докинув батько. — Бо зовсім інша річ, коли йдеться про бідного старого чоловіка, що поклав усе своє здоров'я на дітей. Що ж, так і в — кохання з першого погляду, тут нічого не скажеш.

— Як ти можеш бути таким нетактовним, тату! — скрикнула Лора, але очі її спалахнули й зубки зблиснули — зауваження батькове, здається, не дуже їй не сподобалося.

— Дивись, Лоро, ради Бога! — вигукнув Роберт. — Спершу це мені не спало на думку, але воно-таки начебто схоже на правду. Ти ж знаєш, що ти не зовсім вільна. А Рафлс Гоу не з тих, з якими можна гратися.

— Любий мій братчику, — мовила Лора, кладучи руку Робертові на плече, — та що ти знаєш про ці справи? Від тебе тільки одне вимагається: бавитись у своє малювання та пам'ятати, що ти мені вчора пообіцяв.

— А що він наобіцяв такого? — підозріло запитав старий Макінтайр.

— Та пусте, тату. Але якщо ти це забудеш, Роберте, я скільки житиму — тобі не прощу.

Розділ VII

ВСЕВЛАДДЯ БАГАТСТВА

Чим далі збігали тижні, ім'я та слава таємничого власника Нового Палацу розійшлися по всій до того тихій Провінційній околиці, врешті досягши найвіддаленіших Сусідніх графств. У Бірмінгемі, з одного боку, і в Ковентрі та Лемінгтоні, з другого, ширилися чутки про його несказанне багатство, незвичайні примхи й дивовижний спосіб життя. Ім'я його переходило з уст до уст, і тисячі усиль спрямовувалися на те, щоб з'ясувати, хто він та звідки взявся. Однак попри всі потуги пліткарям не вдалося встановити ані його походження, ані секрету його багатства.

Не дивно, що припущень на цю тему було безліч, бо майже не минало дня, щоб не з'являлися нові свідчення необмеженої його могутності й не меншої доброти його серця. Через вікарія, Роберта та й інших він довідувався про потреби нужденніших з місцевих жителів, і часто-густо бувало так, що коли людині вже не ставало сил далі протистояти недолі, коли її вже зовсім припирало до стіни, котрогось ранку вона одержувала коротеньку записку із вкладеним чеком чи сумою грошей, і всім її бідуванням наставав край… Одного дня кожному пожильцеві богадільні вручили по теплій двобортній куртці й парі добротних міцних черевиків, а іншого — у міс Свайр, зубожілої літньої жіночки порядного роду, що шитвом приробляла до своїх скромних статків, раптом з'являлася новенька швейна машина найкращої марки замість тієї старої, яку їй уже несила була приводити в рух ревматичними ногами. Блідий шкільний учитель, що рік у рік, не маючи перепочинку, марно змагався з безкебетними темфілдськими дітлахами, нараз одержав поштою квиток на двомісячну туристську подорож до Південної Європи разом з оплаченими квитанціями на готелі й усе таке інше. Джон Гекет, фермер, що п'ять років мужньо-змагався з неврожаєм, а на шостий мусив скласти зброю, і до нього вже прийшов бейліф з підручними описувати майно за несплату податків чи кредиту, раптом побачив, як до нього в дім вбігає добрий вікарій, розмахуючи асигнацією над головою, і повідомляє, що не тільки всю його заборгованість сплачено, а ще й залишилося йому досить коштів на те, аби придбати досконалішу техніку й забезпечити себе перед завтрашнім, днем. Мешканців Темфілда охоплювало мало не забобонне почуття, коли вони дивилися на розкішну будівлю, на величезні оранжереї, освітлені сліпучим сонячним промінням, а надто коли вночі з безлічі вікон струменіло назовні яскраве електричне світло, їм здавалося, що то якесь божество оселилося в цьому величному палаці, невидиме, але всевидяще, безмежне у своїй силі й зичливості, повсякчас готове посприяти й допомогти. Однак в усіх проявах власного доброчинства Рафлс Гоу щоразу лишався за кулісами, покладаючи приємний обов'язок уділяти свої щедроти вбогим і стражденним на вікарія та Роберта.