— Листа оце тільки-но принесли. Я ще не встигла прочитати. Правду кажучи, ти мене так зацікавив своєю розповіддю, що я зовсім про нього забула. Бідний Гектор! Лист із Мадейри. — Вона похапцем пробігла чотири сторінки, списані нерівним юнацьким почерком моряка. — О, з ним усе гаразд, — додала вона. — На зворотній дорозі вони попали у шторм і так далі, але тепер усе гаразд. Він сподівається, що у березні буде вдома. А може, він навіть завтра прийде, цей твій новий друг, твій лицар із зачарованого замку?
— Не думаю, навряд, щоб так скоро.
— Якщо він шукатиме, куди вкласти капітал, Роберте, — озвався батько, — не забудь сказати йому, що тепер дуже сприятливі перспективи у виробництві зброї. З моїми знаннями, та ще маючи кілька тисяч за спиною, я забезпечив би йому зиск у тридцять відсотків, і так само певно, як і банк. Кінець кінцем, він же мусить кудись вкласти свої кошти. Не може ж він розтринькати їх на ті свої книжки та коштовне каміння. Я, звісно, міг би дати йому найкорисніші поради.
— Хтозна ще, коли він буде у нас, батьку, — холодно відказав Роберт. — І коли він прийде, я навряд чи спробую скористатися його дружбою задля твоїх фінансових інтересів.
— І ми ж рівня йому, тату, — запально вигукнула Лора. — Чого ж ти хочеш виставляти нас перед ним злидарями? Він подумає, ніби ми цікавимось ним тільки через його гроші. — Я дивуюсь, як у тебе можуть такі думки з'являтись!
— Якби у мене не з'являлися такі думки, панночко, то яким побитом дістали б ви освіту? — сердито огризнувся старий.
Роберт поспішив тихенько вийти з кімнати, але й коли він був нагорі, серед своїх полотен, йому чутно було два голоси, один хрипкий, другий дзвінкий — це точилася нескінченна їхня хатня пересварка. Дедалі похмурішими здавалися йому обставини власного життя, дедалі принаднішим — супокій, який можна придбати за гроші.
Вранці, ледве встигли вони поснідати й Роберт тільки збирався взятися за свою роботу, як почувся несміливий стукіт у двері, а коли їх відчинили, на порозі побачили Рафлса Гоу. Роберт кинувся назустріч гостеві й радо його привітав.
— Боюся, що з мене дуже ранній візитер, — сказав гість, вибачаючись, — але я маю звичай після сніданку трохи прогулюватись. — На ньому тепер не було ніяких слідів фізичної праці — темний його костюм був чепурний і елегантний, волосся охайно зачесане. — Ви вчора говорили про свої полотна. І хоч зараз рання пора, може, ви дозволите мені заглянути до вашої студії?
— О, будь ласка, містере Гоу! — скрикнув Роберт, приємно здивований увагою надзвичайно щедрого мецената. — Я залюбки покажу вам свої скромні роботи, хоч, як на правду, мені страшнувато, коли я подумаю, що у вас повсякчас перед очима такі загальновизнані шедеври. Дозвольте, я познайомлю вас зі своїм батьком і сестрою Лорою.
Старий Макінтайр глибоко вклонився і потер свої кістляві руки, а молода леді, мало не скрикнувши з подиву, тупилась широко розведеними очима у мільйонера. Гoy, однак, спокійно ступив крок наперед і потис дівчині руку.
— Я так і гадав, що це ви, — промовив він. — Я вже зустрічався з вашою сестрою, містере Макінтайре, у перший день свого приїзду. Ми обоє сховалися під повіткою від сніговиці й так мило погомоніли собі.
— Я й не уявляла, що розмовляю з власником нового будинку, — трохи розгублено мовила Лора. — Які чудні бувають збіги, далебі!
— А я не раз думав, з ким це я тоді розбалакався, та тільки вчора мені стало ясно. Але яка тут у вас затишна місцина! Влітку тут, певне, чарівно. А ще якби не цей пагорб, з моїх вікон видно було б ваш будинок.
— Атож, а нам видно було б ваші чудові дерева, — сказала Лора, зупиняючись поруч із гостем біля вікна. — Я от якраз учора дивилася на цей пагорб і думала: як шкода, що він заступав краєвид.
— Справді? Я залюбки накажу його знести, аби лиш виконати вашу волю.
— Боже мій! — аж вигукнула Лора. — Але куди ж ви його дінете?
— Та простісінько переміщу кудись-інде. Він не такий і великий. Кілька тисяч робітників, відповідна техніка й залізнична вітка, сюди підведена, — і за два-три місяці від пагорба не лишиться й знаку.
— А будинок нашого бідного вікарія? — сміючись, запитала Лора.
— О, цьому легко буде зарадити. Ми можемо поставити вікарієві точнісінько такий самий будинок, та ще й з більшими зручностями. Ваш брат може розповісти вам, що я великий мастак у плануванні будинків. Але без жартів — коли ви вважаєте, що пагорб краще знести, я візьму цей клопіт на себе.
— Нізащо в світі, містере Гоу! Та я здалася б відступницею серед тутешніх жителів, якби підохочувала вас на таку ідею. Цей пагорб — єдина своєрідна особливість в усьому Темфілді. Пожертвувати ним заради кращого краєвиду з наших вікон — це було б верхом егоїзму.
— У нас тут така халупчина, містере Гоу, — озвався старий Макінтайр. — Вам тут, мабуть, просто нічим дихати після вашого величного особняка, про якого мій син розказував справжні дива. Але ми не завжди жили в таких умовах, містере Гоу. Хоч які скромні мої теперішні статки, та був час, і. не так давно, коли я міг виписувати чек не на меншу суму, ніж будь-який інший фабрикант зброї у Бірмінгемі. Це було…
— Дорогенький наш старий буркотуне! — вигукнула Лора, пестливо обійнявши батька за шию, аж він скрикнув і скорчився від болю, приховуючи це за силуваним бухиканням.
— Може, пройдемо нагору? — поспішив запропонувати Роберт аби одвернути увагу гостя від прикрого хатнього інциденту. — Моя студія, як справжня художницька робітня, під самим дахом. Дозвольте, я піду попереду, а ви, будь ласка, вже за мною.
Залишивши Лору з батьком, вони вдвох піднялися до майстерні. Містер Гоу довго стояв перед "Підписанням Великої хартії вольностей" та "Вбивством Томи Кентерберійського", мружачи очі й нервово посмикуючи борідку, в той час як Роберт застиг у тривожному сподіванні.
— І у скільки ж ви їх оцінюєте? — поцікавився нарешті Рафлс Гоу.
— Я поставив ціну в сто фунтів, за кожну, коли надсилав їх до Лондона.
— У такому разі найкраще, що я можу вам побажати, — це діждатись тієї пори, коли ви залюбки заплатите суму вдесятеро більшу, щоб тільки відкупити ці картини. Ви, я певний, маєте великі здібності, ознаки цього я бачу в тому, що ви вже чималого досягли в композиції і сміливості задумів. Але щодо малюнка, коли казати щиро, то він у вас невиразний, і відчуттям кольору ви ще не можете похвалитись. Так ото я пропоную вам одну умову, містере Макінтайре, якщо буде ваша на це згода. Я знаю, що до грошей ви не жадливі, але все-таки, як ви й самі сказали при нашому знайомстві, жити на щось же треба. Я плачу вам за ці два полотна ту ціну, яку ви заправили, з умовою, що за вами зберігається право відкупити їх у моне за ту саму ціну.