— І я гадаю, що тут безпечніше. Тут вже козацька запорозька земля і татарин не відважиться сюди забігати. Тут уже скрізь розсіяні наші козацькі селища.
— Так лучче где-нєбуть в казацкую деревню паєхать, чем в стєпє спать.
— Мені не можна. Бачиш, добрий чоловіче, у мене така вже вдача, коли я між людьми, то погуляти люблю. Зайду я у яке-небудь, хочби маленьке сільце, так йду прямо в шинок і давай гуляти. А вже як загуляю, то хоч убий, не перестану, не попущу, хоч й цілий тиждень, поки у мене зайвий п'ятак остане. Ну, а знати тобі, що мене кошовий за ділом післав. Я до ваших донців їздив. В дорозі я із шляху збився, треба поспішати. А коли б я зайшов у шинок, так поминай як звали. На мене кошовий жде, гострий чоловік, мене би в такому припадку за непослух убити звелів. От чому я в степу ночую.
— Так ти у нас пабивал, брат? Ну, как тєбє у нас панравілось?
— А що ж, норов у вас інший, та народ добрий. Угостили мене, як слід, та ще й на дорогу дали. Та ти, небоже, багато не роздобарюй, а спати лягай. Я завтра на зорях мушу їхати. А тобі як подобається: або їдь разом зі мною у Січ, або, як собі хочеш.
— Сам я в стєп нє паєду, апасно кажетса. Пусть уже паєду з табой в Сєч, там наш брат донєц также будет... Как віжу, с табой товаріщ єсть,— говорив донець, вказуючи на Івася.
— А є, то хлопчина, я його теж по дорозі із татарської петлі визволив.
— Вот как! Здраствуй мальчик! — говорив донець до Івася, що підвів саме голову і сів.
Донець поклався горілиць, бурмотів ще щось під носом, поки не захропів з усієї сили.
— От, як здорово сердега хропе...
— Дядечку! По якому він балакав? Я ще не спав, а чув все, та мало його розумів...
— Він балака по-московському, а воно не так, як по нашому, по-українськи. Я розберу усе, бо у нас на Січі є москалі теж, та зразу я не розумів нічого. Та ти, хлопче, не балакай багато, а спи, бо вже не довго нам тут побувати.
Але Івась не міг заснути. Він лежав спокійно та дивився на Касяна, що лежав біля вогнища, покурюючи люльку. Касян устав і пішов до коней, що, разом стоячи, обганяли себе від комарів. Довкруги було тихо, навіть нічна птиця поснула.
На сході сонця стало вже шаріти. Касян та Івась не спали...
— Вставай, козаче, орда йде, — гукнув Касян над вухом хропучого донця.
Донець став відразу на ноги і почав протирати заспані очі.
— Какая орда? І гдє?
— Ну, ну, заспокійся, нема орди, я лиш так пожартував, а то ти, небоже, захріп так сердечно, що хоч з гармати стріляй. Вмийся мерщій, бо зараз їдемо.
— Вот пашутіл брат, как так можна пугать?
— От бачиш, що можна. Усякий жарт добрий, аби лише не болючий. На тобі кусок паляниці, таки вашої донської, бо ніколи їсти варити.
Зараз посідлали коней і пустилися в дорогу. Касян одмовляв півголосом молитву. Донець куняв на коні, а Івась розглядався по околиці. На небі зібралися сірі хмари, було тихо і вітрець не віяв.
Вже йшло до полудня, як Касян завернув коня направо і почвалував навпростець до Дніпра. На березі Дніпра Касян оставив коня і поліз в надбережні верболози. За хвилю заплюскала вода і Касян підплив до берега на байдаку, котрий був закритий верболозом і очеретом. Касян кликав товаришів, що стояли на березі:
— Злізайте з коней, та розсідлайте їх. Сідла і всі причандалля давайте у човен і самі сідайте. Коней заведіть у воду.
Донець з Івасем розсідлали коней і підвели їх у воду. Коли вже усе було зроблене, Касян заперся веслом об беріг і відбив човен на воду. Він зразу колихався, а далі поплив рівно щораз віддаляючись від лівого берега. Коні пустилися вплав. їх держали легко за поводи. Касян стояв на човні з веслом в руці вдаряючи ним то з одного, то з другого боку. Човен плив напівперек ріки на вскісь. На другім березі заплили в невелику річку, яка дуже крутилася. її береги порослі були комишем, верболозом, а декуди і високим деревом. Дорога була така крута і позавертана, плеса води розходилися в різні боки, то треба було добре знати місцевість, щоб не заблукати. Аж приплили до великого острова.
— Ось і Січ! — сказав Касян і прибив до берега. Відтак вискочив з човна і прип'яв його до кілка, яких тут було кілька повбиваних. Коні стали стрясати з себе воду.
Станули навпроти січових воріт. По обох боках сторчали на валах гармати. Коло воріт сторожив козак з мушкетом.
Козак сторожний відчинив ворота і впустив подо-рожних. Касян оставив коні донцеві і Івасеві, а сам пішов прямо до хати кошового.
Кошовий, побачивши Касяна, насупив брови і спитав:
— Куди ти так довго шлявся? Ти повинен тут бути найменше два дні скорше.
— Воно правда, батьку, та така мені пригода трапилась, що на цілу ніч степ туманом занесло. На-потемки я з шляху збився.
— Воно правда, що два дні тому страшна пітьма була. Ми се знаємо. Краще тобі було підождати, аж проясниться.
— А хто ж се вгадати міг? Я полагодив діло, як слід, пустився в дорогу, а тут туманом чортяка світ закрив. Я збився з шляху, та десь недалеко Лубнів заїхав. За Лубни я знаю звідсіля, що я тоді хлопчину татаринові конокрадові відбив, а хлопчина сей з Гаврилівки походить, звідсіля я те й знаю.
— Ну, добре. Я тобі повірив, тепер розказуй, як ти діло з донцями поладив.
— Добре поладив. їхній отаман звелів тобі, батьку, кланятись, та сказати, що вони до походу на
—
спілку з нами готові. Вони два полки в похід вирядять, значиться тисячу людей. Під ту пору не можуть більше, бо три тисячки свого війська пішло на царську службу, а тепер жнива наближаються, хліб збирати пора.
Отаман сказав, що за тиждень по святі Петра і Павла стоятимуть, як ти, батьку, розпорядив — біля Кінських вод...
— Коли лише не брешуть, то воно добре було б.
— Сього я не знаю, та ось зі мною донець на Січ приїхав. Утік татаринові з петлі та вночі до мене приплентався.
— А він знає о нашім поході?
— Я сего не скажу, бо й він нічого про те не говорив. Слід би його розпитати.
— Гаразд! Максиме,— каже кошовий до козака, що стояв біля порога, як посильний козак,— приведи сюди донця, та й сам вертай.
Максим метнувся надвір і прикликав донця.
— Куди ти, козаче, вибрався?
— Меня паслал наш атаман в Сєч запорожскую па дєлу.
— Я кошовий Січі, говори.