— Твоє щастя, бо мені здавалося, що ти старший син того Чорноуса, який побив нашого слугу і втік на Запоріжжя. Він був би тяжко покараний, коли б ми його піймали... Та ти тому не винен. З тобою ми зробимо друге діло: ти будеш у замку служити...
— Пане мій, на се я не вдався. Я вихований попросту між козаками, в покоях я не вмію повертатися. Та я й не можу сього зробити, бо у мене батько немічний і нікому його доглянути. Через се я й остався тут, бо у Січі мені дуже добре жилося.
— Так буде, як я тобі кажу. Ти панський підданець і тобі слухати треба. Будеш лакеєм та й годі. Я собі тебе сподобав. А коли ясному князеві подобаєшся, то перейдеш у замок у Лубни...
— Що ж я з батьком немічним зроблю? — питав Івась крізь сльози...
— Перекажи йому, щоб швидше здох, яке мені діло до нього?
Івасеві закрутилась, запоморочилась голова. Відтак закипів лютістю, хотів кинутись на пана і роздерти його на шматки, за сю зневагу батька. Та в пору здержався. Що ж з того вийшло би? Його посадили б на паль, голову відрубали, а батькові через те не полегшало б...
— Взяти його зараз, обстригти кучері та перебрати в ліврею... Тобі ж, хлопче, кажу: будь послушний, вибий собі запорозькі джмелі з голови, бо за се, звелю вибатожити. А коли б тобі захотілось тікати, то тям, що ще гірше тобі буде. Навпаки, як ти слухняний будеш, привчишся до служби, покинеш свою погану віру, то можуть з тебе вийти люди, а коли ти ясному князеві подобаєшся, то й паном будеш. Возьміть його!
Слуги узяли Івася, мов чорти християнську душу і повели в долину між службу. Івась ішов, мов неживий. Давав з собою робити, що їм подобалося. Він не чув, як двораки з нього глузували. У нього одна думка була: що тепер його немічний батько діятиме?
Йому обстригли буйні кучері і надягли панську одежу з блискучими гузиками та галонами. Відзавтра мав Івась розпочати свою службу. Старший слуга теревенив йому, що йому робити, та Івась із-за великого горя не чув того. Але пан каштелян забажав побачити переодягненого Івася і тому повели його зараз перед лице вельможного пана.
Івась, очевидно, йому сподобався:
— Будуть з тебе люди, мій хлопче, лише вижени з голови дурні думки.
Тепер Івась отямився.
— Пане, позволь мені ще піти навідати батька. Я його оставив без ніякої опіки, мушу щось зробити, щоб його обезпечити...
— Добре, я позволяю, але завтра, коли не хочеш покуштувати мого канчука, то приходь вранці...
Коли Івась виходив з покоїв, старший лакей йому каже:
— Тям, йолопе, що до пана каштеляна не говориться "пан" лише "вельможний пан". Коли ще раз так необачно обізвешся, то по зубах дістанеш.
Івась побіг у село. Йому страшно соромно було з обстриженою головою, та у тім чудернацькім одязі, в якім не знав, як повертатися. Уже настав вечір, з чого Івась був рад, бо ніхто його не бачив...
Івась влетів в хату, та прямо до батька:
— Батеньку мій рідний, ото я попався в неволю. Осоромили мене навіки.
— Хіба ж вони, нелюди, тебе били?
— Ще гірше, бо обстригли мене та в лакеї перебрали. Хто ж тебе, душе моя, заходити буде, коли мене в замку держатимуть? — Івась став гірко плакати, цілуючи батька по руках.
— Того то я боявся і тому радив не позбуватися коня та втікати мерщій з сього пекла. Ти мене не послухав із синівської любові до мене, се знаю, і благословлю тебе, мій сину. Та лихі люди перебили тобі зробити добре діло, а мені тепер ще гірше, чим перше було. Я хотів лише поглянути на котрогось з вас перед смертю... І легше було би мені вмирати, знаючи, що ви, діти мої, вільні і свобідні. Тепер моє серце гризеться тим, що через мене ти попав у неволю...
— Не гризись, таточку. Я зробив так, як повинен син зробити супроти батька. Та все ж воно, я зможу, хоч не щодень, до тебе навідатись та й помогти тобі. Під ключем мене держати не будуть...
— Не того я боюсь, мій Івасику, та ось чого: ти панам сподобаєшся. Вони будуть тебе підмовляти до злого, будуть тебе заманювати на панство, на статки, поки тебе не підмовлять відректися батьківської віри, поки тебе не зляшать, а того я дуже боюся. Волів би я тебе, моя дитина, побачить у могилі, як у панських статках. Коли б ти став перекинчиком, то я тебе прокляв би, хочби із могили. Бачиш, люблю тебе, як спасения своєї душі, а прокляв би тебе, так я стократ тебе благословлю...
— Сього, батечку, не бійся. Я ж на Запоріжжі виховався.
— Говори своє, а я своє знаю. Не знаєш, моя дитино, що таке спокуса. Повір мені, що вона найбільше жниво має на молодих серцях та головах. Ти виховувався в твердій січовій школі. Там тебе вчили, що воля то найкраще добро, яке за жадні скарби не можна проміняти, багацтво, розкоші, статки, та марна піна. Ти бачив, як запорожці грішми по вулиці кидають, як у оксамитних дорогих контушах у бочки з дьогтьом скачуть, ти бачив там братерство, рівність, за яке запорожець не завагається свою голову під топір покласти. Серед того усього, то не штука таким бути, бо коли ні, то нічого тобі там робити. А тут, що ти бачитимеш? Що без богатства, достатків, без розкішних покоїв, чоловік не чоловік, а хто живе в убожестві, то вже худобина, яку можна дерти зі шкіри. Тут побачиш, що хто не лях, той не чоловік. Тут побачиш, що у тих людей є Богом золото, і тому кожен дреться до наживи, хоч би по трупі свого сумління, своєї честі. Тут бачитимеш панів і хлопів, першим добре, мов у раю, другим зле, мов у пеклі. І мимо волі тебе тягнутиме до того раю. І не один би туди потяг, коли б була спромога, та не кожному можна. Але тобі можна, бо ти хлопець гарний і ти панам подобаєшся. І того я боюся, боюся гірше пекла...
— Не бійся, батеньку, я не забув звідкіля вийшов, я не дам себе зігнути. Скоріше мене зламають, ніж зігнуть...
— Добре, сину, я вспокоюся, як мені присягнеш на хрест святий... Присягни, сину, що останеш козаком серцем і душею...
— Присягаю.
— Присягни, що не відступиш від батьківської віри, що не зляшишся, не будеш яничаром та катом братів твоїх.
— Присягаю.
— Тепер, синку, поцілуй хрест святий та говори за мною слово по слову:
Коли не здержу сеї присяги, так побий мене хрест святий, щоб мене не прийняли ні в небі, ні в пеклі, щоб моє тіло батьківська земля свята викинула, щоб я не мав супокою ні на сім, ні на тім світі.