— Голова мене дуже болить, шумить мені у вухах і світ вертиться.
Козак узяв хлопця, мов малу дитину, і поніс таки голого у Січ. За ним біг Андрій надягаючи по дорозі свитину.
На воротах стрінули його козаки:
— Бравий хлопець з тебе, Андрію, в батька вдався. Покійний теж знався добре з водою. Ненаситець перепливав, я сам бачив.
Івася понесли у курінь та поклали на лежанку. Він оглядався довкруги себе. Ще гаразд не отямився. Андрій від нього не відступав. Товариші принесли йому одежину.
— У нього буде ще трясця сьогодні,— говорив старий козак Панас Бодак, який вмів людей лічити.— Тоді накрийте його кожухом. Я ще зілля принесу і напою. А коли ще з нього вода жбухне, то й добре.
І справді, незадовго Івась повернувся боком. З нього вийшла вода, і він став трястись усім тілом. Хлопці прикрили його кожухом, і він заснув. Над вечером навідавсь до нього Панас і помацав рукою за чоло. Воно було мокре від гарячого поту.
— Зіпрів, то й добре, завтра вже подужає.
І справді, другого дня, коли Панас навідався до хлопця, він вже сидів під куренем і грівся до сонця.
— Здоров хлопче! Як тобі сьогодня?
— Голова у мене вертиться.
Івась був блідий, а губи аж посиніли.
— Ти, небоже, бережись Дніпра, поки не навчишся гаразд плавати, не йди у воду, як не знаєш броду. Наш старий дід не знає жартів.
— Я ж сам не йшов, мене вода понесла, схопила так, що не міг устояти.
— Ти гадав, що Дніпрові твої чорні кучері подобаються і він тебе пощадить? Якраз він хотів собі такого баранчика взяти.
При тих словах Панас погладив Івася по головці і вдивлявся в його очі.
В тій хвилі Івась відразу повеселішав, схопився йти, та звернувсь зараз і трохи не впав, але Панас його вдержав та посадив на приспі.
— Ти чого так підскочив? — Панас подививсь у той бік. До них їхав на буланім Максим, брат Івася.
Він скочив з коня і підійшов до Івася:
— Що з тобою, братику?
— Пішов на глибоке, та ледве вирятували,— каже Панас.— Трохи забогато води напився.
Максим присів біля Івася і обняв його.
— Ах ти, кучерявий баранчику, не можна тебе самого нікуди пускати, няньки тобі ще треба, сти-дайся!
— Не гримай на нього,— каже Панас.— На другий раз він буде обережнійший. Він Дніпра не знав.
Івась наче б не чув, що говорилося, він прицмокував язиком до коня... Кінь (то був його буланий) на-сторчив вуха, натяг шию і став поволі приближатись до Івася. Приступивши, став його обнюхувати і злегка іржати. Івась обняв його руками за голову і поцілував в ніздрі.
— Не знать, козаче, чи він тобою більше зрадів, чи конем,— пожартував Панас.
— Та бо я його так давно не бачив, мені здавалося, що він пропав кудись,— оправдувався Івась і став коня голубити. Буланий поклав свою голову Івасеві на рамена.
— Не пропав він, бо я його зараз узяв під свою руку. Добрий кінь! Куди я ним не об'їздив...
— Так ти, Максиме, не пішов з козаками у похід?
— Не довелося. Пан обозний послав мене по козацьких паланках козаків скликати. Насилу я нині вернувся. Цілу ніч їхав.
— Так це, Івасю, твій кінь? — питає Панас.
— Авжеж мій. Його татарин піймав, а опісля то й мене. На ньому мене татарин віз, поки дядько Касян не відбив, на ньому я сюди приїхав. А й батько казав мені, що буланий, то мій кінь буде...
— Коли ж він твій, то продай мені,— каже Панас.— Добру ціну дам, кажи, скільки хочеш?
— Я його не продам.
— Бери, небоже, гроші, коли дають, за них кращого купиш...
— Не хочу кращого,— впирався Івась.— Його би я не дав за ніякі гроші...
— Довго я з тобою буду торгуватися,— говорив Панас.— Я дужчий від тебе і візьму коня так, коли не хочеш за гроші...
— Як так можна? — запаленів Івась, аж рум'янці на лиці виступили.— То мій кінь, а як на те, то я батькові кошовому пожаліюсь. Я маю до коня право...
Панас став сердечно сміятися. Він обняв Івася, підніс його, як малу дитину, на руки і поцілував.
— Гарний ти, хлопче, козацька дитина. Ти добре робиш, що на гроші не ласий. Добрий кінь у козака краще, чим корець грошей. Я лиш так пожартував з тобою. Посадив би я тебе зараз на буланого, та він бідака ізнемігся, а в тебе ще голова не на свойому місці. Ну, здорові будьте, мені пора йти далі.
Він поцілував ще раз Івася і посадив на приспі, а сам пішов.
— Я гадав, Максиме, що ти у похід пішов, та жаль мені було, що ти до мене не навідався. У мене був дядько Касян, прощатись приходив, та ще раз дав мені червінця і хрестик.
— Коли б я йшов, так певно не лишив би тебе так...
— Мені аж плакати хотілося.
— А що ж ти собі за того червінця купиш?
— Нічого. Я його сховаю на спомин, оба сховаю. Дядько Касян до мене такий добрий, мов свій рідний.
— Усі козаки дітей люблять. Та ти мені скажи ще, хто тебе з води вирятував?
— Наш отаман, Андрій Грушка, ми дуже любимося.
— А він де тепер саме?
— У школі. Цілу ніч біля мене просидів, то дуже гарний товариш.
— З такого роду. Його батько такий був, і всі його дуже любили. А як він з водою добре знався! Тепер я, Івасю, піду за своїм ділом, а буланого пастися пущу. До тебе зайду я вечером, та тоді і поговоримо.— Пішов Максим у свій бік, ведучи за поводи буланого, який не дуже то хотів від хлопця відстати.
Івась залишився сам. Та він почував себе краще. В ухах ще шуміло, та голова, як мовляв дядько Панас, заходила вже на своє місце. Просидів так до полудня, поки школярі не вернули зі школи. Вони обступили довкруги Івася і стали один поперед другого оповідати, випитуватися.
— Дайте йому спокій,— уговорював товаришів Андрій,— бачите, що він ледве дихає. Краще ви йдіть обідати, а я підведу там Івася.
Як хлопці відійшли, Андрій каже:
— Сьогодні судитимемо, побачиш.
— Кого і защо?
— Не можна сего сказати, побачиш,— Андрій узяв Івася під руку і повів у курінь обідати.
Тут не було так гамірно, як звичайно. Усі були чогось подразнені, наче б чогось незвичайного дожидалися. Зараз по обіді Андрій моргнув на кількох хлопців, вони відстали від громади і пішли в другий кут. Решта хлопців повиходили на майдан. Івась поклався на свою лежанку і міг звідсіля усе чути, що говорилося. Судді посідали за стіл. Тоді один хлопець став виводити свою скаргу так:
— Я купив у Ониська скрипку за три п'ятаки і дав йому зараз гроші, а скрипку я мав собі забрати опісля. Та коли я відтак прийшов за скрипкою, то він мені не дав, каже, що спродав її Максимові Голоті за чотири п'ятаки. Онисько хотів мені звернути гроші, та я їх не взяв. Тепер розсудіть нас, товариші, кому скрипка належиться, Максимові чи мені?