-Дзюритимеш сюди вночі, як схочеш.
Я кивнув у відповідь. Мені не вдалося втямити, чи він намагався говорити зі мною по-чоловічому, чи ставився до мене як до нікчеми-маргінала.
зз
Брата Вероніки Джека було легше зрозуміти: він був одним із тих здорових спортивних юнаків, які кпили з багатьох речей і дражнили своїх молодших сестер. Зі мною він поводився як із об'єктом поміркованої цікавості й аж ніяк не з першим, на кого було б слід звертати увагу. Мати Вероніки не зважала на сторонні речі, що відбувалися довкола неї, спитала мене про навчання й на довгий час зникла на кухні. Гадаю, вона мала сорок із гаком, хоча, звісно, мені здавалося, що вона, як і її чоловік, мала за п'ятдесят. Вона була не дуже схожа на Вероніку: ширше обличчя, перев'язане стрічкою над високим чолом волосся, трохи вищий за середній зріст. У ній було щось артистичне, хоча точно сказати з відстані, в чому це виявлялося,— в барвистих шаликах, неуважності, наспівуванні оперних арій,-я не міг.
Я був такий напружений, що всі вихідні потерпав від закрепу: це-мій чільний справдешній спогад. Решту становлять враження й напівспогади, які, отже, можуть бути користолюбними: приміром, як Вероніка, дарма що запросила мене, спершу, здавалося, заглибилася в родину й долучилася до їхнього оцінювання мене-хоча зараз я не можу визначити, чи це було причиною, а чи наслідком моєї непевності. Під час вечері тієї п'ятниці мене трохи розпитували про мої соціальні й інтелектуальні досягнення; я почувався, ніби перед слідчою комісією. По тому ми переглянули телевізійні новини й недолуго обговорили перед сном події в світі. Якби ми були героями роману, було б якесь підкрадання між поверхами за палким поцілунком після того, як глава родини замкнувся на ніч. Але ми не були; Вероніка навіть не поцілувала мене на добраніч того першого вечора й не перепросила щодо рушників, як і не перевірила, чи мав я все, чого потребував. Можливо, вона боялася братових кпинів. Тож я роздягся, помився, агресивно подзюрив в умивальник, натягнув піжаму й довго лежав, не засинаючи.
Коли я зійшов униз до сніданку, в будинку була лише місіс Форд. Решта пішли на прогулянку по тому, як Вероніка запевнила всіх, що я захочу відлежатися. Я не міг як слід приховати свою реакцію на це, бо відчував, як місіс Форд вивчала мене, поки готувала шинку й яйця, смажачи їх якось похапцем і розбиваючи один із жовтків. Я не мав досвіду спілкування з матерями своїх дівчат.
-Ви давно тут мешкаєте?-врешті спитав я, хоча вже знав відповідь.
Вона зробила паузу, налила собі чаю в горня, розбила ще одне яйце на сковорідку, сперлася на шафку, вщерть напхану тарілками, й мовила:
-Не дозволяй, щоб Вероніці надто часто все так миналося.
Я не знав, що відповісти. Я мав образитися на це втручання в наші стосунки чи прибрати сповідального вигляду й обмовити Вероніку? Тож я мовив трохи вимушено:
-Що ви маєте на увазі, місіс Форд?
Вона поглянула на мене, ласкаво всміхнулася, злегка хитнула головою й мовила:
-Ми мешкаємо тут уже десять років.
Тож наприкінці я поладнав із нею майже так само, як і з рештою, хоч їй, здавалось, я сподобався. Вона поклала ще одне яйце мені в тарілку, хоч я й не просив, і не хотів. Рештки розбитого яйця досі були на сковорідці, вона байдуже шпурнула їх у смітник і вкинула гарячу сковорідку до мокрої раковини. Вода зашипіла, здійнялася пара, й вона засміялася так, ніби тішилася з того, що спричинила цей невеличкий хаос.
Коли Вероніка й чоловічий гурт повернулися, я очікував продовження розпитувань, можливо, навіть якоїсь витівки чи гри; натомість, мене чемно запитали, чи добре мені спалося. Це мало би змусити мене почуватися прийнятим, та більше скидалося на те, що вони стомилися від мене, й вихідні тепер були для них чимось, що треба було пережити. Можливо, це була лише параноя. Та добре було те, що Вероніка стала ніжнішою; під час чаювання вона тішилася, поклавши свою долоню на мою руку й куйовдячи моє волосся. Якоїсь миті вона повернулася до брата й мовила:
-Згодиться.
Джек моргнув до мене; я не відповів. Натомість, якась частина мене почувалася, немовби я цупив рушники чи ступав на килим брудними чобітьми.
Та попри це, все було майже нормально. Того вечора Вероніка провела мене нагору й як слід поцілувала на добраніч. На недільний обід було печене ягня, присмачене гілками розмарину, які стирчали з нього, ніби різдвяні ялинки. Оскільки мої батьки навчили мене гарних манер, я сказав, що було дуже смачно. Тоді я впіймав Джекове підморгування батькові, мовляв: "От йолоп". Але містер Форд пирснув: "Чую-чую, підтримую", доки місіс Форд дякувала мені.
Коли я зійшов униз, аби попрощатися, містер Форд схопив мою валізу й мовив до дружини:
-Сподіваюся, люба, ти перерахувала ложки?
Вона не зважила на це, лише всміхнулася до мене, неначе ми мали таємницю. Брат Джек не прийшов попрощатися; Вероніка з батьком сіли в автівку попереду; я знову сів позаду. Місіс Форд стояла на ґанку, сонячне сяйво спадало на гліцинію, що помережувала будинок над її головою. Поки містер Форд заводив автівку й кружляв жорствою, я помахав на прощання, й вона відповіла, хоч і не так, як це зазвичай робиться, підведеною долонею, а якимось горизонтальним жестом на рівні стану. Мені варто було би поспілкуватися з нею більше.
Щоб припинити повторне вказування містера Форда на дива Чізлгерсту, я мовив до Вероніки:
-Мені сподобалася твоя мати.
-Схоже, в тебе з'явилася суперниця, Врон,— мовив містер Форд, удавано затамувавши подих.-Замислись над цим. Певно, мені також не завадило би. То що, дуель на світанку, молодий залицяльнику?
Мій потяг спізнився, сповільнений звичними недільними технічними роботами. Я дістався додому надвечір. Пригадую, як довго й класно срав.
Щось із тиждень по тому Вероніка приїхала до міста, тож я міг зазнайомити її зі своїм шкільним гуртом. Випала вільна днина, про яку ніхто не хотів поклопотатися. Ми обійшли Тейт, тоді піднялися до Бакінґем-Пелес і попрямували Гайд-Парком до Спікерз-Конеру. Та жодних промовців не було, тож ми походжали вздовж Оксфорд-Стріт, позираючи на крамниці, й урешті опинилися на Трафалґар-Сквер серед левів. Будь-хто подумав би, що ми були туристами.