Тепер я став завсідником пабу, як і крамниці. Я не приєднався до книжкового клубу й не брав участі у вечірній вікторині, але регулярно сідав за маленький столик при вікні й вивчав меню. На що я сподівався? Певно, зав'язати якоїсь миті балачку з молодим доглядальником, який переді мною супроводжував квінтет того першого пообіддя; чи, можливо, навіть із чоловіком з відзнаками, який здавався найбільш приязним і досяжним. Я був незвично терплячим; уже не лічив години; а потім, одного вечора, я побачив, як вони надходили, усі п'ятеро на чолі з тією самою жінкою. Я чомусь навіть не здивувався. Двоє завсідників зайшли до пабу. Інші троє пішли до крамниці разом із догляд-ником.
Я підвівся, залишив свої кулькову ручку й газету на столі на знак того, що ще повернуся. На вході до крамниці я взяв жовтий пластмасовий кошик і поволі снував. У кінці проходу троє з них згуртувалися, щоб вибрати мийний засіб, вони серйозно сперечалися, який придбати. Прохід був вузенький, тож я голосно мовив "Перепрошую", коли наблизився. Довготелесий хлопака в окулярах нараз притиснувся до полиць із кухонним начинням обличчям досередини, й усі троє замовкли. Коли я проминав їх, чоловік із відзнаками подивився мені просто в обличчя. "Доброго вечора",-мовив я усміхнено. Він продовжував дивитися, тоді вклонився головою. Я пішов геть і повернувся до пабу.
За кілька хвилин трійко їх приєдналися до двох питців. Доглядальниця підійшла до шинквасу й зробила замовлення. Мене вразило, що вони, були галасливими й дитинними на вулиці, а в крамниці й пабі були сором'язливими й тихими. Новоприбулим принесли безалкогольні напої. Мені здалося, що я вчув слова "день народження", та, певно, я помилився. Я вирішив, що час було щось попоїсти. Мій шлях до шинквасу пролягав біля них. Я не мав конкретного плану. Троє, які зайшли з крамниці, стояли й трохи повернулися, коли я наблизився. Я вдруге бадьоро мовив "Доброго вечора!" чоловікові з відзнаками, який відповів, як і раніше. Довготелесий хлопець зараз стояв навпроти мене, й, майже поминувши його, я спинився й пильно поглянув на нього. Він мав близько сорока років, трохи більше шести футів зросту, бліду шкіру й окуляри з товстими лінзами. Я вчував, що йому кортіло знову повернутися до мене спиною. Та натомість він вчинив щось неочікуване. Зняв окуляри й глянув просто мені в обличчя. Він мав лагідні карі очі.
Майже не думаючи, я тихенько мовив до нього: "Я-приятель Мері".
Я побачив, як він спершу посміхнувся, а потім заметушився. Він відвернувся, притлумлено заскімлив, присунувся ближче до індіанки й взяв її за руку. Я рушив до шинквасу, вмостився однією сідницею на табуретку й почав вивчати меню. За мить чи дві я помітив, що чорношкіра доглядальниця підійшла до мене.
-Вибачте,-мовив я.-Сподіваюся, я не вчинив нічого лихого.
-Не певна,-відповіла вона.-Не варто лякати його. Надто-зараз.
-Я вже бачив його якось, коли приїздив із Мері одного пообіддя. Я-її приятель.
Вона поглянула на мене, ніби намагаючись оцінити мої бажання й правдивість. "Тоді ви зрозумієте,-тихенько мовила вона,-чи не так?"
-Авжеж, я розумію.
І я таки розумів. Мені не потрібно було говорити з чоловіком із відзнаками чи доглядаль-ником. Тепер я знав.
Я бачив це в його обличчі. Воно не завжди каже правду, чи не так? Принаймні мені. Ми слухаємо те, що люди кажуть, читаємо те, що вони пишуть-це наші докази, це наше підтверддження. Та якщо обличчя суперечить словам мовця, ми випитуємо обличчя. Хитрий погляд, рум'янці, неконтрольовані посіпування-і ми розуміємо. Ми розпізнаємо лицемірство чи фальшиве домагання, й перед нами постає правда.
Та це було іншим, простішим. Не було жодної суперечності-я просто бачив це в його обличчі. В очах, їхньому кольорі й виразі, в щоках, їхній блідості й внутрішній структурі. Підтвердження надходило з його зросту, з того, як його кістки й м'язи укладали цей зріст. Це був Едріенів син. Мені не потрібні були ані свідоцтво про народження, ані ДНК-тест-я все бачив і відчував. Звісно, дати збігалися: він би був зараз саме у цьому віці.
Визнаю, моя перша реакція була соліпсист-ською. Я не міг зарадити пригадуванню того, що написав у частині свого листа, зверненій до Вероніки: "Питання-лише в тім, чи зможеш ти завагітніти до того, як він збагне, що ти-зануда". Я навіть не мав цього на думці тоді-я просто метляв навсібіч, намагаючись знайти спосіб уразити. Насправді ж увесь час, поки я зустрічався з Веронікою, вона здавалася мені всілякою-звабливою, таємничою, докірливою,-та аж ніяк не занудною. Й навіть у моїх нещодавніх контактах із нею, хоча прикметники можна оновити-дратівлива, вперта, гордовита, та й досі своєрідно зваблива,-вона аж ніяк не здавалася мені занудною. Тож це було так само хибне, як і згубне.
Та це була лише половина усієї історії. Намагаючись зруйнувати їхні стосунки, я написав: "Частина мене сподівається, що ви матимете дитину, бо я-великий адепт помсти часу. Та помста має звершуватися на правильних людях, таких як ви двоє". І потім: "тож я вам цього не бажаю. Було би несправедливо наражати якийсь невинний зародок на перспективу виявлення того, що він був плодом вашого лона, даруйте за поетичність". Каяття, етимологічно,-це акт повторного вжалення: саме це ви відчуваєте. Уявіть собі силу вжалення, коли я перечитав свої слова. Вони наче були якимось давнім прокляттям, яке я навіть забув, як промовляти. Звісно, я не вірю-не вірив— у прокляття. Себто в слова, які спричиняють події. Та сама дія називання чогось, що трапляється по тому-побажання конкретного лиха, й настання цього лиха,-все ж таки містить у собі трем чогось потойбічного. Почуття мене молодого, який прокляв, і мене старого, який побачив результат прокляття,-були різними. Це було страшенно недоречно. Якби щойно перед тим, як усе це почалося, ви сказали мені, що Едріен, замість збавляти собі віку, припустімо, одружився з Веронікою, й що вони мали спільну дитину, потім, можливо, й інших дітей, а потім-онуків, я би відповів: гаразд, кожному-своє; ви пішли своєю стежкою, а я-своєю, ніяких болісних почуттів. А зараз ці порожні кліше наштовхуються на незмінну правду того, що сталося. Помста часу на невинному зародкові. Я думав про того бідолашного зламаного чоловіка, який відвернувся від мене в крамниці й притиснувся обличчям до згортків кухонних рушників і величезних пакетів із туалетним папером, щоб уникнути моєї присутності. Що ж, його інстинкт був правдивим: я був чоловіком, до якого слід повертатися спиною. Якщо життя винагороджувало за чесноти, то я заслуговував на цурання.