-Ти просто не тямиш цього, чи не так? Ти ніколи не тямив і ніколи не втямиш.
-Мені б не завадило трохи допомоги.
Тоді я побачив, як ці люди-ким би вони не були-наближалися до мене. Суть була в маневрі: знову випередити їх. Ми перебували біля крамниці й пральні, на іншому боці вулиці був паб. Чоловік із відзнаками-"закликайло", саме це слово я шукав, веселий хлопець при вході до ярмаркової ятки, який припрошує вас досередини поглянути на жінку-бороданя чи двоголову панду,-й досі йшов попереду. Інші четверо оточили юнака в шортах, тож, напевно, він був із ними. Якийсь доглядальник. Зараз я зачув, як він мовив:
-Ні, Кене, сьогодні-ніякого пабу. Паб-по п'ятницях.
-По п'ятницях,-повторив вусань.
Я завважив, що Вероніка відстебнула свій пасок безпеки й саме відчиняла дверцята. Коли я заходився робити те ж саме, вона мовила:
-Сидіти.
Певно, я був псом.
Суперечка бар-проти-крамниці досі тривала, коли один із них помітив Вероніку. Чолов'яга в твіді зняв кашкета й тримав його проти серця, тоді вклонився головою. Кривобокий хло-пака почав плигати на місці. Довготелесий хлопака вивільнився зі стискання жінки. Доглядальник усміхнувся й простяг руку Вероніці. За мить вона опинилася в безпечній засідці. Тепер індіанка тримала Вероніку за руку, а чолов'яга, який хотів до пабу, поклав голову їй на плече. Схоже, вона зовсім не заперечувала проти такої уваги. Я намагався почути розмову, та було забагато голосів, які накладалися один на інший. Тоді я побачив, як Вероніка повернулася, й почув, як вона мовила:
-Скоро.
-Скоро,-повторило двоє чи троє.
Кривобокий хлопака ще трохи поплигав на місці, довготелесий-широко дурнувато вищирився й крикнув: "Бувай, Мері!" Вони заходилися супроводити її до авта, тоді побачили мене на пасажирському сидінні й ураз спинилися. Четверо з них почали скажено махати на прощання, у той час як чолов'яга в твіді зухвало наблизився до мого боку авта. Він і досі притискав кашкета до серця, потім простяг іншу руку через вікно авта, і я потис її.
-Ми йдемо до крамниці,-діловито сказав він мені.
-Що ви купуватимете?-спитав я так само врочисто.
Це його спантеличило, й він трохи поміркував.
-Речі, які нам потрібні,-нарешті відповів він. Він кивнув сам до себе й чемно додав: "Усе необхідне".
Тоді він діловито злегка вклонився головою, повернувся й завдав на голову обтяжений відзнаками капелюх.
-Він здається дуже милим хлопцем,-прокоментував я.
Та вона однією рукою заводила автівку, а іншою-махала. Я завважив, що вона спітніла. Так, була спекотна днина, але не настільки.
-Вони всі були дуже раді тебе бачити.
Я міг заприсягтися, що вона не збиралася відповідати на жодне моє запитання. А також у тому, що вона була скаженою,-звісно, зі мною, та з собою також. Не можу сказати, що відчував, ніби вчинив щось неправильне. Я зібрався було відкрити рота, коли побачив, що вона спрямовувала авто на лежачого поліцейського, анітрохи не гальмуючи, й у моїй голові майнула думка, що я прикушу собі язика від удару. Тож я зачекав, доки ми безпечно подолали горбок, і мовив:
-Цікаво, скільки відзнак має той чолов'яга?
Мовчанка. Лежачий поліцейський.
-Вони всі живуть в одному будинку?
Мовчанка. Лежачий поліцейський.
-Тож паб-по п'ятницях.
Мовчанка. Лежачий поліцейський.
-Так, ми їздили до Мінстерворса разом. Була місячна ніч.
Мовчанка. Лежачий поліцейський. Тепер ми звернули на головну вулицю, й наскільки я пригадую, між нами й станцією була рівна дорога.
-Це дуже цікава частина міста.-Я гадав, що не завадить подратувати її-байдуже, чим саме. Поводження з нею як із страховою компанією, залишилося в минулому.
-Так, твоя правда, я мушу незабаром повертатися.
-Утім, було приємно пообідати з тобою днями.
-Що зі Стефана Цвайґа ти би порадила?
-Нині багато гладких людей. Опасистих. Це-одна зі змін від часу нашої молодості, чи не так? Не можу пригадати когось опасистого в Брістолі.
-Чому той дурненький хлопчина назвав тебе Мері?
Принаймні, я був пристебнутий. Цього разу Веронічина метода паркування складалася зі в'їжджання обома лівими колесами на бордюр на швидкості близько двадцяти миль на годину, й дальшого гальмування.
-Геть,-мовила вона, дивлячись просто себе.
Я кивнув, відстебнув свій пасок безпеки й поволі вийшов із авта. Я тримав дверцята відчиненими довше, ніж потрібно, лишень аби востаннє подратувати її, й мовив:
-Ти зіпсуєш шини, якщо водитимеш так і далі.
Дверцята висмикнулися з моєї руки, коли вона рушила.
Я сів у потяг додому, ні про що не думаючи, лише відчуваючи. Навіть не думаючи про те, що відчував. Щойно того вечора я почав аналізувати те, що сталося.
Я почувався по-дурному й принижено головним чином через-як я назвав це сам собі, щойно кілька днів тому?-"вічну надію людського серця". А перед тим-"звабою подолання чиєїсь зневаги". Не думаю, що я хибую на марнославство, та я явно був більш ураженим, ніж усвідомлював. Те, що почалося як спроба отримати те, що мені заповіли, перетворилося на щось значно більше, щось, що стосувалося всього мого життя, часу й пам'яті. Й бажання. Я гадав-на якомусь рівні свого буття я, власне, гадав, що міг повернути потік крові в жилах назад. Я марнославно уявляв-дарма що не надавав цьому великого значення,-що міг змусити Вероніку знову мене вподобати, й що це було важливо. Коли вона написала про "замкнення кола", я геть не спромігся розчути в її тоні їдкий глум і сприйняв це як запрошення, майже як заклик.
Тепер я розумію, що її ставлення до мене було послідовним-не лише останніми місяцями, а й упродовж хтозна-скількох років. Вона побачила мою спрагу, обрала Едріена й завжди вважала ці міркування правильними. Це було, як я зараз усвідомив, самозрозуміло в усіх сен-сах, філософському чи інших. Та, не розуміючи своїх власних спонук, я хотів довести їй, навіть на цьому пізньому етапі, що вона зрозуміла мене хибно. Чи радше, що її початкова думка про мене-коли ми вивчали серця й тіла одне одного, коли вона схвалювала якісь мої книжки й платівки, коли вона симпатизувала мені аж так, що запросила додому-була правильною. Я гадав, що міг подолати зневагу, а каяття знову перетворити на провину, а тоді бути прощеним. Я спокусився уявленням, що ми могли вирізати більші частини своїх окремих життів, могли розрізати й склеїти шматки магнітної плівки, на яку було записано наші життя, повернутися до того роздоріжжя й рушити менш виїждженою чи радше взагалі невиїждженою дорогою. Натомість я просто знехтував здоровим глуздом. Старий телепень, сказав я собі. Немає більшого телепня, ніж старий телепень: так мимрила собі під ніс моя давно померла мати, читаючи в газетах історії про стариганів, які закохувалися в молодших жінок і нехтували шлюбами заради вдаваної усмішки, фарбованого волосся й пари пружних цицьок. Не те щоб вона казала саме так. А я навіть не міг знайти виправдання тому кліше, що чинив так само, як банально чинили й інші чоловіки мого віку. Ні, я був ще дивакуватішим старим телепнем, бо плекав жалюгідні надії на кохання до найменш імовірної адресатки у світі.