Тоді я подумав про Едріена. Свого давнього приятеля, який збавив собі віку. І це були останні слова, що їх він почув від мене. Обмова щодо його вдачі й спроба зруйнувати перші й останні любовні стосунки в його житті. Коли я написав, що час покаже, я недооцінив або радше хибно розрахував: час свідчив не проти них, а проти мене.
Урешті я пригадав поштівку, котру надіслав Едріенові як негайну відповідь на його лист. Вдавано байдужу, про те, що все гаразд, старий. То була листівка зі зображенням Клівфтонсько-го підвісного мосту, з якого багацько людей щороку стрибають назустріч смерті.
Наступного дня, протверезівши, я знову подумав про нас трьох, про численні парадокси часу. Приміром: коли ми були молодими й чутливими, ми також були якнайбільш здатні на кривду: тоді ж, коли кров у жилах починає сповільнюватися, коли ми маємо міцнішу "броню" й уже знаємо, що таке зносити біль, ми поводимося обережніше. Зараз я міг би спробувати допекти їй до живого, та я б ніколи не наважився знущально обсмалювати її потроху.
Розмірковуючи над минулим, думаю, з їхнього боку не було жорстоко попередити мене, що вони були парою. Річ була лише в невчасності цього й у тому, що Вероніка, здавалося, не була причетною до цієї ідеї. Чому я зреагував вибухово? Вражена гідність, передіспитове напруження, ізоляція? Усе це-виправдання. Зараз я відчував не сором і не провину, а щось менш звичне в своєму житті й сильніше-каяття. Складніше, застигліше, первісніше почуття. Чільною рисою якого є те, що йому нічим не можна зарадити: минуло забагато часу, заподіяно забагато шкоди, щоб будь-що виправляти. Та попри це, сорок років потому я надіслав Вероніці мейл із вибаченням за свій лист.
Потім я знову подумав про Едріена. Від самого початку він завжди бачив усе ясніше за решту нас. Поки ми насолоджувалися пригніченістю молодості, гадаючи, що наше повсякчасне невдоволення було відповіддю на умови існування, Едріен уже дивився значно далі вперед і ширше навкруги. Він також повніше відчував життя-особливо, коли виснував, що воно не варте того, щоб його прожити. Порівняно з ним я завжди був розтелепою, нездатним багато що засвоїти з тих небагатьох уроків, які мені подало життя. У моєму розумінні я вдовольнився реаліями життя й пристосувався до його потреб: треба це, тоді я зроблю те, і так минали роки. В Едріеново-му розумінні я знехтував життям, припинив його вивчати, прийняв його таким, яким воно було. Тож уперше я почав відчувати загальне каяття-щось середнє між жалем і ненавистю до самого себе-щодо всього свого життя. Усього. Я втратив друзів молодості. Я втратив кохання дружини. Я відмовився від прагнень, якими марив. Я хотів, аби життя не надто мені надокучало, і домігся цього-та як жалюгідно це було.
Посереднім-от яким я був, відколи закінчив школу. Посередній в університеті й на роботі; посередній у дружбі, вірності, коханні; посередній, без сумніву, в сексі. Кілька років тому було проведено опитування серед мотоциклістів, яке виявило, що 95 % опитаних вважали себе "більш, ніж посередніми" водіями. Та за законом середніх чисел, більшість із нас приречені бути посередніми. Не те щоб це мене втішало. Це слово набуло інакшого звучання. Посередній у житті; посередній у правді; морально посередній. Першою реакцією Вероніки, коли вона мене побачила, була вказівка на те, що я полисів. Щонайменше.
У мейлі, що його вона надіслала, відповідаючи на моє вибачення, мовилося: "Ти просто не розумієш, адже так? А втім, ти ніколи не розумів". Навряд чи я міг нарікати. Навіть якби жалюгідно забажав, аби вона звернулася до мене на ім'я бодай в одному з двох своїх листів.
Мені було цікаво, яким чином лист залишився у власності Вероніки. Невже Едріен залишив їй усі свої речі, відповідно до заповіту? Я навіть не знав, чи він його складав. Можливо, він зберігав його в своєму щоденнику, й вона його знайшла там. Ні, я міркував невиразно. Коли би він і справді там був, місіс Форд побачила б його— й тоді вона, певно, не залишила би мені п'ятиста фунтів.
Мені було цікаво, чому Вероніка завдала собі клопоту відповісти на мій мейл, зважаючи на те, що вона вдавала, що цілковито мене зневажала. Утім, може, й ні.
Мені було цікаво, чи покарала Вероніка брата Джека за надання її електронної адреси.
Мені було цікаво, чи бозна-коли в минулому її слова "Це якось неправильно" були лише словами ввічливості. Можливо, вона не хотіла спати зі мною, бо статева близькість, яку ми мали, поки вона приймала рішення щодо цього, просто завдавала їй недостатньо втіхи. Мені цікаво, чи я був незграбним, настирливим, егоїстичним. Не так чи був узагалі, а якою мірою був.
Марґарет сиділа й слухала, смакуючи кішем і салатом, а потім пана-котою зі фруктовим пюре, як я розповідав про свій зв'язок із Джеком, сторінку Едріенового щоденника, зустріч на мості, зміст свого листа й відчуття каяття. Вона поставила свою філіжанку з кавою назад на блюдце з легеньким брязкотом.
-Ти ж уже не закоханий у Кекса.
-Що ти, навряд.
-Тоні, це було не питання. Це було твердження.
Я захоплено глянув на неї. Вона знала мене краще, ніж будь-хто в світі. І досі хотіла обідати зі мною. І дозволила мені продовжувати свою розповідь. Я всміхнувся до неї такою, без сумніву, також знайомою їй усмішкою.
-Колись я здивую тебе,-мовив я.
-Ти й досі мене дивуєш. От сьогодні здивував.
-Так, але я хочу здивувати тебе так, аби це змусило тебе подумати про мене краще, а не гірше.
-Та я не думаю про тебе гірше. Я навіть не думаю гірше про Кекса, хоча, зізнаюся, моя оцінка її завжди була нижче плінтуса.
Марґарет невластиво бурхливо радіти; вона також знала, що не мала вказувати, що я знехтував її порадою. Гадаю, їй до душі бути співчутливим вухом, і також до душі, коли їй нагадують, що вона вже не заміжня за мною. Я кажу це не цинічно. Я лишень гадаю, що так є.
-Можна спитати тебе про дещо?
-Авжеж,-відповіла вона.
-Ти пішла від мене через мене?
-Ні,-мовила вона.-Я пішла від тебе через нас.
Ми зі Сьюзен добре ладнаємо, як я люблю повторювати. У цьому я залюбки можу заприсягнутися в суді. їй тридцять три, може, тридцять чотири. Атож, тридцять чотири. Ми жодного разу не сварилися, відколи я сидів у передньому ряді обшитого дубовими панелями муніципального кабінету, а потім виступав як свідок. Пригадую, як я тоді думав, що схвалюю її чи, точніше, себе. Обов'язок виконано, єдину дитину в безпеці доставлено до тимчасового пристановища шлюбу. Зараз усе, що ти маєш зробити,-це не захворіти на Альцгеймера й не забути залишити їй ті гроші, що маєш. Можеш вчинити краще за своїх батьків і померти тоді, коли гроші їй ще знадобляться. Для початку.