З повною виразністю бренять "месіаністичні" ноти в політичній програмі західноукраїнської панівної верстви напередодні і підчас 1-ої світової війни, коли вона під чорно-жовтими прапорами клаптикової імперії, як один із її самовідданих "східнотирольських" загонів, збиралась підкоряти Україну для габсбурзь-кого колоніалізму. Україна ввижалась цим новітним конкістадорам цілинним, золотодайним Перу, — "Австрія стане твердою ногою на Україні, в цій житниці Росії і обіпреться на Чорне море" — як писало "Діло" в серпні 1914 р.
Опинившись згодом як знаряддя австро-німець-кого імперіалізму на Україні, західно-українська націоналістична вояччина і її "державні мужі" типу О. Назарука, Л. Цегельського та Ін., пройняті все тим самим невмірущим духом сепаратизму і "месіанізму", не зрозуміли і не могли зрозуміти історичної суті революційних подій. В Центральній Україні вони зразу ж стали на бік контрреволюції, проти народу. Загумінковий галицький "месіанізм" безпорадно метався в полум'ї великої соціальної революції, чужий і ворожий народнім масам та їх боротьбі, пробував рятувати себе невигадливою концепцією "через Львів до Києва" і партикуляризмом окремої буржуазної ЗУНР, трагічно змарнував ідейне піднесення і подвиг патріотичних мас Західної України, одурених своїм політичним проводом і опинився на попелищі як мертвонароджена химера.
Проте, в 30-их рр. "месіаністичні" мрії галицького буржуа відродились, мов Фенікс, в "доктрині українського націоналізму". Насамперед, ці мрії виникали з засновку фашизму, що "народ ніколи не відограє ніякої творчої ролі, а веде його духовна аристократія". Поскільки досвід показав, що така формула саме на Україні вимагає повного заперечення, тож до її здійснення — будьякою ціною — покликаний ніхто інший як лиш кадри західноукраїнського "організованого націоналізму". Вони, як пере-ємники "конкістадорської" романтики" УСС—УГА— УВО, повинні з'явитись на всеукраїнських просторах як ота жадана "творча меньшість", як "державно-творчі варяги". Таким чином, в 1941 р., вже вдруге, звичайно, з гаслами соборництва" (на ділі — загумін-кового "месіанізму") вирушили на схід у хвості вторгнення всі ті, хто почував у собі снагу "до творчого насильства".
"Ми поводилися на Україні так як британці поводились в Індії, Бурмі і в інших колоніях", — щиросердечно свідчить один із "конкістадорів", які в загонах "Похідніх сотень ОУН" збирались "прищепляти націоналістичну ідею" на Україні, "ошляхотнювати знеосіблений субстрат мас"... Сповнені безмежною пихою, жорстокі і підступні, здійсняли ці "культур-трегери" свій "наказ історії", викликаючи серед широких мас населення лиш огиду і презирство як "німецькі водовози", "сенегали". Значно пізніше, соромливо звітує один із учасників цієї експедиції: "Ми побачили на власні очі, що народні маси України, своїм політичним овидом, мудрістю, шириною думки, ніяк не надаються до ролі смердів, голоти..." (Л. Шанковський: "Історія похідних сотень").
Одначе, не всі націоналістичні аргонавти, що плили по всеукраїнське золоте руно, схильні до само-критицизму. Більшість з них уважає свою "місію" ще далеко не скінченою. Себе вони називають "прусаками Сходу", "з породи керманичів". Немов кіп-лінгІвські колонізатори і вони, мовляв, "несли ярмо білої людини" чи "надлюдини", "мандрували із шматком заліза по Україні", "серед сірої, безобличної маси"... їхня "місія" ландскнехтів і гітлерівських посіпак була просто — "священна".
Маємо діло, як видно, з тією "різноманітною купою людей", як характеризував І. Франко найбільш войовниче рутенське "прусацтво Сходу", у яких "спільною підставою до акції є хіба спільна ненависть до свого рідного, спільна невіра у зріст народа, погоня за особистою кар'єрою, дволичність і безхарактерність". Залишили вони, ці "прусаки Сходу", чад згарищ, могили помордованих невинних людей, не-стерту криваву пляму. Недаремно інструкція ОУН з червня 1941 р., заповідала: "Наша влада повинна бути страшною. Союзник (гітлерівці — н. пр.) повинен побачити наші організаційні таланти та зрозуміти наочну користь, яку може мати з нашої діяльності..."
Так лапідарно з'ясована "місія" була либонь з лишком виповнена.
Бідолашні карлики, одержимі манією величі, не перевелися і після війни. Комплекс місницького "месіанізму", дарма що затушкований все тими самими соборницькими гаслами", в практиці, виявляє себе неменьш яскраво ніж всі інші питоменності еміграційної психопатології. Нащадки "мізерної карлючки" — гегемон еміграційної "провідної верстви", провінційна "еліта" наполегливо плекає традиції все того самого, рутенського "післанийцтва" зокрема насиченого розжевреним до білого конфесійним фанатизмом. Звідси — плекання яскравого сепаратизму дивоглядної мови-волапюку, наполегливе підтримування особливостей побуту, культури, психіки, леліяння "святощів" (з тенденцією видавати їх за загальнонаціональні), традиційних форм громадської роботи, моралі і етики, своєрідної "ієрархії цінностей". Цей комплекс "месіанізму" є мабуть одним із найбільш цинічних варіантів фашистської "теорії активної мень-шості", він є одверто антиукраїнський.
Але, що ж? Все це приречене бути лиш анахронізмом. Немає нині ні Східної, ні Західної України. Немає ні Великої, ні Малої України. Є одна, єдина Україна, один великий український народ.
Месіанізми всяких "тирольців" чи "прусаків Сходу", дарма що на них спочила увага "провидіння" чи інших, більш земних авторитетів, належать давно до дивоглядів історичного паноптікума.
Австрофільство польської панівної верстви в XIX ст. як і орієнтація польського націоналізму на центральні держави підчас 1-ої світової війни були переважно проблемою стратегії, а не ідеології. Царизм і монархія Габсбургів, які спирались на різнонаціо-нальну аристократію, були польським магнатам ближчі ніж шовіністична юнкерська Прусія чи Бісмарків "рейх" з його пангерманістичними тенденціями.
Зате германофільство західноукраїнської буржуазії було одним із традиційних і емоційних елементів її ідеології. Мабуть, лише в цьому ідеологія рутенства не була копією польського первовзору. Від Рилла до Сембратовича, від барона Яхимовича до барона Василька, від Ангеловича до Петрушевича, західноукраїнська "провідна" верства була вірною служкою "Ба-стілії народів". її чорно-жовтий лоялізм переходив у лакейський сервілізм, її становище вірнопідданих "ти-рольців Сходу" не виправдували ніякі міркування політичної стратегії, бо, кінець кінців, — як зауважує Леся Українка в листі до О. Кобилянської (ЗО. 12. 1902), — цих "цісарсько-королівських патріотичних рутенців австрійське правительство ні за що має"... дарма що, за Франком, вони "згиналися в три погибелі, побачивши ц. к. урядника..."