Зі збірки "Для шести струн"(1965)
Мілонга[35] про Хасінто Чіклану
Було в Бальванері[36] це, –
пригадую ніч ту давню,
коли у розмові хтось
згадав Хасінто Чіклану.
Іще хтось оповідав
про бійку і ніж убивці;
крізь роки нам світить блиск
тієї лихої криці.
Ім'я це хтозна-чому
мені не дає спокою;
цікаво, як виглядав,
людиною був якою.
Високий і щирий був,
із усмішкою ясною,
він голос не піднімав,
вмів важити головою.
Так впевнено по землі
ніхто не ступав повіки,
народжений водночас
для любощів і для бійки.
Над патіо і садком
звелися вежі химерні,
і раптом ця нагла смерть
на вулиці в Бальванері.
При тьмяному ліхтарі
одне тільки в око впало –
це тіні кількох людей
і леза зміїне жало.
Можливо, в ту саму мить,
як біль пройняв його тіло,
збагнув, що в останню путь
збиратися личить сміло.
Лиш Богові зазирнуть
вдалося в цю щиру душу,
а все, про що вам співав,
вгадав я, ім'я почувши.
Чесноти є, від яких
ніхто на землі не плаче,
і першою серед них
назву я хоробру вдачу.
Хай славиться мужність скрізь,
надія повік не марна;
мілонгу я присвятив
тобі, Хасінто Чіклана.
Мілонга про Мануеля Флореса
Мануель Флорес помре,
бо так вже ведеться всюди:
спочатку живуть на світі,
а потім вмирають люди.
Та гірко з життям прощатись,
останньої ждати миті,
бо жити мені так любо
і звично на цьому світі.
Дивлюся в досвітній тиші
на руки свої, на жили
й дивуюся: власні руки
здаються мені чужими.
Я стріну чотири кулі
і вмить в забуття полину.
Сказав же мудрець немарно:
народжує смерть людину.
О, скільки очам відкрилось
за довгу мою дорогу!
Хто знає, що вздріють очі,
як душу я ввірю Богу.
Мануель Флорес помре,
бо так вже ведеться всюди:
спочатку живуть на світі,
а потім вмирають люди.
Зі збірки "Хвала тіні" (1969)
New England,[37] 1967
Змінились форми сну мого: доми
тепер червоні сняться з передмістя,
й побронзовіле витончене листя,
ласкавий хмиз і чистота зими.
Земля немов постала з давнини,
прекрасна, як на сьомий день Творіння.
Є сум якийсь у присмерку й змужніння,
відлуння давнє Біблії й війни.
Десь жде мене Америка. А нас
тут запевняють: сніг впаде вже скоро.
Повільність нині і короткість вчора
я відчуваю в надвечірній час.
Блукаю я завулками твоїми,
Буенос-Айрес, де б не був – я з ними.
Джеймс Джойс
Всі дні буття – в одному дні людини:
від того, як почався часу лік,
і грізний Бог назавжди передрік
всі інші дні й майбутні невзгодини,
до того дня, як води швидкоплинні
земного часу вернуться назад
до Вічності, і згасне все підряд –
майбутнє, вчора – все моє донині.
Між досвітком і ніччю величава
історія земна, весь плин сторіч
приховані: юдея путь крізь ніч,
руїни Карфагена, пекло й слава.
Молю відваги й щастя в Бога я
дістатись до вершини того дня.
The unending gift[38]
Художник пообіцяв нам картину.
Зараз, у Новій Англії, я дізнався, що він помер. Я відчув, як завжди в таких випадках, сум і подив від усвідомлення, що ми подібні до сну. Я подумав про втрату людини й картини.
(Лише боги можуть обіцяти, бо вони безсмертні.)
Я подумав про місце, призначене для картини, де та ніколи вже не висітиме.
А потім я подумав: якби вона була тут, з плином часу вона зробилася б іще однією річчю, ще однією дрібничкою чи деталлю мого дому; тепер вона безмежна, нескінченна, здатна набути будь-яких форм і кольорів і не прив'язана до жодного.
Вона певним чином існує. Вона житиме й сильнішатиме, наче музика, і залишиться зі мною до кінця. Дякую, Хорхе Ларко.
(Люди також можуть обіцяти, бо в обіцянці є щось безсмертне.)
Речі
Ціпок, монети, шахівниця, карти,
замок, нотатки – за короткі дні,
які ще залишилися мені,
ніхто вже їх не встигне прочитати.
І книга, і – між сторінками – згадка
про незабутній і забутий час:
поблякла і засушена фіалка,
червоне люстро, у якім не згас
оманний блиск зорі. О, скільки їх –
напильників, порогів, цвяхів, склянок –
речей, що нас стрічають кожен ранок,
незрячих і напрочуд мовчазних.
Їм жити попри наше забуття,
не знаючи, що ми пішли з життя.
Рубаї
Воліє віршем перса голос мій
знов нагадати: час – снувальник мрій
пожадливих, якими є усі ми,
їх Мрійник розкидає потайний.
Стає золою той вогонь, що згас,
і тліном плоть, ріка – це водночас
життів, твого й мого, минущий образ,
що поступово витікають з нас.
Бундючність зводить монумент дарма,
бо це, як вітер: є – і вже нема,
для вічного Творця століття ціле –
лиш мить, яка минулася притьма.
Спів золотого солов'я звучить
лиш раз єдиний серед верховіть
на схилі ночі, а жадібні зорі
свій скарб не полишають ні на мить.
Ти пишеш вірш, а місяць-молодик
до нього лине, як над ранок звик
до твого саду линути, та в ньому
тебе уже не знайде він повік.
Взірцем для тебе зробиться сповна
нехай криниця: хоч непоказна,
та нечисленні образи одвічні
у присмерку відсвічує вона.
І місяць перса, й надвечір'я ці,
і боязкі прощальні промінці
повернуться. Сьогодні – день вчорашній.
Ти – ті, хто стали тліном. Ти – мерці.
До Ізраїлю
Ізраїлю, не загубився ти,
бува, у лабіринті рік правічних
моєї крові? У місцинах звичних,
де кров – твоя й моя – могла текти?
Втім, це байдуже. Книга є свята –
усі часи й події від Адама
відтворені у ній: і давня драма
та пам'ять про розп'ятого Христа.
Ти в книзі тій; обличчя в ній відбиті,
немов у люстрі, всі, що в письмена
ці заглядали; здавна всім на світі
являє Бога грізний вид вона.
Хвала тобі: ти ревно на сторожі,
Ізраїлю, борониш мури Божі.