Рафаель Кансінос-Ассенс[28]
Безсмертний в муках, звідав цей народ
презирства й переслідувань доволі.
І він священний жах такої долі
відкрив для себе, повної знегод.
Безсонними ночами, наче хміль,
вбирав псалми й пісні Письма Святого,
і радістю душа бриніла в нього,
й відчув своїми долю цю та біль.
Його Ізраїль кликав. Серцем він
почув цей голос; так одної днини
почув пророк із-за кущів ожини
зненацька голос Бога з верховин.
Так будь зі мною, пам'ять величава
Кансіноса; все інше скаже слава.
До вина
У строфах бронзових Гомер подяку склав давно
тому, що серце звеселя, – тобі, п'янке вино.
Роки минали і віки, не стишуючи біг,
і з грецьких амфор перейшло ти у германський ріг.
З'явилось на зорі буття і на земній путі
давало людям ти снагу й вогонь у їх житті.
І завжди, де тече ріка людських ночей і днів,
струмить і твій потік, а з ним веселощі і спів.
Немов Євфрат, що споконвік пливе удалину,
так ти течеш через усю історію земну.
У кожнім келиху вина вражає нас проста
весь час метафора одна – червона кров Христа.
В рядках суфіста[29] запальних твій невгамовний шал:
ти в них троянда і рубін, і визивний кинджал.
Для інших – Лета, джерело сумного забуття,
ну, а для мене – радість ти братерського чуття.
Відкриєш, як Сезам, ночей давніших таїну,
ти – справжній дар; мов смолоскип,
ведеш крізь млу страшну.
Ти і запеклої борні, й вершин кохання знак.
Тебе покличу я колись, вино. Хай буде так.
1964
I
Тебе залишили, і втратив чари світ.
Сад, місяць і прогулянки повільні
скінчилися для тебе, і віднині
у місяці ти бачитимеш слід
минулого, відбиток самоти.
Навік прощайте, ніжні руки, скроні, –
тобі лишились спогади безсонні
і тоскні днини, повні пустоти.
Собі самому, наче закляття,
твердиш: чого не мав, те не пропало.
Але одної мужності замало,
щоб вивчити науку забуття.
Троянда – символ – серце рве, і схоже,
мелодія гітари вбити може.
II
Щасливим вже повік не буть мені.
Байдуже. Стільки є всього на світі.
Я знаю, глибини в єдиній миті
більш, ніж у морі. Довгі тільки дні,
але життя коротке. І на нас
жде темне диво – смерть: напоготові
це море, ця стріла, щоб од любові,
від місяця і сонця водночас
звільнити. Щастя, що давала ти
і відібрала, викреслю оманне.
Що всім було, нічим однині стане.
Мені ж лишиться втіха гіркоти
й химерна звичка, що веде, як досі,
на Південь, в той же дім на тому ж розі.
Ewigkeit[30]
Іспанським віршем хочеться мені
сказати те, що у добу далеку
латиною бентежило Сенеку:
в цім світі все належить хробачні.
Діяння смерті побілілий прах
і перемоги хоче оспівати.
Владарка-смерть торує всюди шлях
й зневажно топче марноти штандарти.
Та ні. Свого єства, свого буття
нізащо не зречуся полохливо.
Я знаю: не існує забуття.
Ця кузня, місяць, вечір – їх щемливо
любив і втратив я без вороття –
у вічності триватимуть сяйливо.
Спіноза
Юдея руки спритні і тонкі
скло обробляють у вечірній тиші.
Конає днина ця – така ж, як інші
(всі дні страшні, холодні та важкі).
І власні руки, й бляклий гіацинт
там, на краєчку гетто, в ці хвилини,
здається, не існують для людини,
котра із мрій творить свій лабіринт.
Відбита в мріях іншого свічада
йому байдужа слава і дівчата,
від міфів і метафор вдалині
скло обробляють руки ці прозорі:
безмежну мапу, світ Того, хто зорі
розсіяв у небесній вишині.
Ранок 1649 року
Простує Карл серед свого народу.
Вдивляється в обличчя знов і знов.
Відкинув руки стражників, немов
звільнившись від брехні, обрав свободу.
Він знає: він король і йде на страту.
Його чекає смерть, не забуття.
І клятий ранок цей – кінець життя,
однак він без страху віддасться кату.
Все незворушно звик сприймати він
й життя пускати чвалом, без угаву,
тепер – супроти війська сам-один.
Ця страта – не ганьба. Вершив бо справу
не Божий суд – людський. Легкий уклін
і усміх. Він уміє це на славу.
Поетові-саксу
Твої сліди в Нортумбрії[31] давно
сніги вже вкрили білою габою.
Заходів сонця стільки між тобою
і мною – їх злічити не дано.
Повільно у повільній тьмі творив
ти про мечі метафори й про море,
про хащі, де чатують страх і горе,
і про самотність нескінченних днів.
Твоє ім'я і риси забуття
ховає у минулому від мене.
Ніколи вже не взнаю я напевне,
який ти був насправді за життя.
Шляхи вигнання змушений пройти,
в суворій пісні залишився ти.
Буенос-Айрес
В тобі самому – на межі рівнини
і присмерку – я звик тебе шукати,
за ґратами, де давні аромати
вчуваються вербени та жасмину.
У пам'яті Палермо жив ти, в нетрях,
що так дбайливо завжди зберігали
історії про карти та кинджали,
і в позолоті молотків на дверях.
Колись давно я міг тебе на Півдні
відчути враз, на будь-якім подвір'ї,
і в тінях, що спадають в надвечір'ї
й повсюди розпливаються повільні.
В мені тепер ти – доля мандрівна,
тебе згасити здатна смерть одна.
Буенос-Айрес
Мої поразки й днини безталанні
відбило місто це, мов на картині:
тут бачив я заходи сонця дивні,
а тут стояв у марному чеканні.
Мені всього тут надали доволі
непевне вчора й недвозначне нині.
Тут мої кроки тчуть щодня – невпинні
безмірний лабіринт людської долі.
Чекає чорна днина в нетерпінні
той плід, який зірве назавтра ранок.
Тут тінь моя легка, немов серпанок,
загубиться, розтане в безгомінні.
Ні, не любов – страх нас з'єднав давно
І тим-то любе так мені воно.
Кинджал
У шухляді лежить кинджал.
Його викували в Толедо наприкінці минулого століття; Луїс Мельян Лафінур[32] віддав його моєму батькові, який привіз його з Уругваю; Еварісто Карр'єґо[33] тримав його якось у руці.
Ті, хто бачать його, бавляться ним якийсь час; вони вочевидь давно шукали його; рука квапиться стиснути руків'я, що чекає на неї; слухняний і владний клинок напружено грає у піхвах.
Іншого прагне кинджал.
Він – не просто металева річ; люди вигадали й створили його з цілком певною метою; він якоюсь мірою вічний – кинджал, що минулої ночі убив людину в Такуарембо,[34] кинджали, які вбили Цезаря. Він прагне вбивати, прагне проливати зненацька кров.
У шухляді, серед чернеток і листів, спить кинджал нескінченним сном тигра, і рука оживає, стискаючи його, бо оживає метал, передчуваючи в кожному дотику вбивцю, заради якого його створили люди.
Часом мені його шкода. Скільки суворості, скільки віри, скільки незворушної чи наївної погорди, а роки марно минають.
Мертві забіяки
Химерні тіні, звичаєм своїм
як завжди на Липневому бульварі
вони стоять – такі ж старі примари
і лютий голод дошкуляють їм.
Коли західне сонце на межі
цих передмість шле промені останні,
вони приходять, мертві та фатальні:
їх ждуть дівки, і присмерк, і ножі.
В переказах, у відзвуку струни,
в речах непоказних, в чиємусь свисті,
в обличчі, у ході – у цьому місті
живуть сумною славою вони,
коли рука на затишнім подвір'ї
настроює гітару в надвечір'ї.