— А може, у вас і папіроска є? Моя трохи попсувалася. Мені подобалась ця простота. Я охоче вийняв портсигар. Вона скромно сіла поруч.
— Прошу, — і мій запалений сірник, наблизившись до обличчя невідомої, затріпотів, упав.
Як тривожний короткий крик, на хвилинку тільки вихопились з темряви кінці кармінової усмішки і зафарбований тоскний погляд. Тоді я метушливо набрав з коробка цілий пучок. Знову креснув.
— Хі-хі-хі…
Я напружено, уважно придивлявся до цього обличчя, до очей, що досі ховались під крило капелюха. Рефлекс не обманув. Це була Сюзен. Тільки, Боже мій, як вона змінилася!
— Хі-хі-хі… Впізнали? І я вас впізнала, ще раніше. Тільки не пам’ятаю, де бачила…
Я сказав.
— Ага-а-а! — і свій подив, і своє хвилювання вона раптом заглушила терпким, хрипуватим, розгонистим реготом.
Ще недавно, глянувши на цю самотню, замислену жінку, приголублену вечірнім промінням, хто сказав би, що вона може так реготати? Невже чорний скромний одяг був тільки захистом цинізму, а зажура — тільки насмішкою?
Я розгубився, встав.
— Monsieur, monsieur… — підшукувала вона слово, хапаючи мене за рукав, але вона ніколи не знала мого ім’я. Ніколи й не знатиме. І якимсь притишеним, низьким, таємничим голосом вона зачастила:
— Ходімо, ходімо, ходімо, мій хлопчику… Не бійся… Я ж знаю, чого ти тут сидиш. Ходімо до мене, не бійся…
Я вишарпнув рукав, і тоді мені вчувся тихий безнадійний стогін:
— …цілі сутки не їла…
Я вийняв три карбованці, дав їй, сам поспішаючи геть.
— Merci… але чекай, дурачок, ходімо зо мною… ходімо! Через хвилину навздогін мені лунко розкотився моторошний регіт:
— Ах-ха-ха! От свол-л-л…
І до ніг осіннього парку в грудному, сардонічному захлині упало:
— Си-фо-ну зля-кав-ся!.. Ха-ха!..
Над брамою спалахнули люкси. Обличчя менестреля хворобливо сіпнулось і одразу ж стало ще холоднішим, суворішим.
Я вийшов. Мені назустріч верещала сирена, що завтра знову буде день.
Харків, 1926 р.
*99
Тату… Мені скучно… (франц.).
*100
О, мій Боже!.. (франц.).