Девід, обравши безпечну, як йому здавалося, тему, заговорив про Пізанелло та його фрески, знайдені недавно в Мантуї. Бреслі бачив колись їхні репродукції і, здавалося, зі щирою цікавістю слухав розповідь людини, знайомої з оригіналами. Тут і з'ясувалося, що старий художник справді нічого не знає про фрескову техніку (Девід спочатку не вірив цьому, хоч його й попереджали). Та не встиг він ще заглибитись в arricio, intonaco, sinopie[14] та інші премудрості, як Бреслі перебив його:
— Химеро, голубонько, відірвись ти, бога ради, від цієї розтакої книжки й послухай.
Дівчина підвела голову, потім поклала книжку на траву й схрестила руки на грудях.
— Вибачте.
Вона зверталася лише до Девіда, наче старого взагалі тут не було, й не приховувала, що їй зовсім нецікаво. Мовляв, ти нудна людина, та якщо він наполягає...
— І коли вживаєш це слово, то вимовляй його, бога ради, як годиться, вибачливо.
— Я не знала, що ми теж беремо участь у бесіді.
— Дурниці.
— Я й так слухала.
Вона говорила з ледь помітним акцентом кокні, стомлено й грубо.
— Не будь нахабою, чорт забирай.
— Справді слухала.
— Дурниці.
Вона зробила гримасу, оглянулася на Мишу.
— Генрі-і-і!
Девід усміхнувся.
— Що читаєте?
— Друже, не втручайтесь. Будь ласка.— Старий нахилився й тицьнув пальцем на дівчину.— Досить. Слухай і вчись.
— Гаразд, Генрі.
— Вибачте, любий друже. Розповідайте далі, прошу вас.
Ця невеличка сутичка штовхнула Мишу на несподіваний вчинок: вона потай кивнула Девідові за спиною Бреслі. Може, хотіла сказати, що нічого особливого не сталося, а може, порадити, щоб він говорив далі, поки не почалася справжня сварка. Коли Девід знову заговорив, йому здалося, ніби дівчина слухає уважніше. Навіть запитала його про щось; мабуть, дещо знала про Пізанелло. Може, старий розказував.
Трохи згодом Бреслі підвівся й запросив Девіда оглянути його "робочу кімнату" в одній із будівель за садом. Дівчата не ворухнулися. Дійшовши слідом за Бреслі до арки в стіні, Девід оглянувся на тонку засмаглу постать у чорній трикотажній сорочці. Дівчина знову взялася до книжки. Коли чоловіки вийшли на посипану жорствою доріжку, що звертала ліворуч до будівель, старий, підморгнувши, сказав:
— Завжди одне й те саме. Спробуй переспи з цими сучками. Втратиш будь-яке відчуття пропорції.
— Вони студентки?
— Миша. Бог відає, ким вважає себе друга.
Бреслі явно не хотілося говорити про дівчат, наче вони були для нього не більше, ніж метелики, що прилетіли на вогник свічки, звичайними шанувальницями високого мистецтва. Він став пояснювати, що і як переробив у будівлях, що там було раніше. Увійшли до головної студії — колишньої стодоли з розібраним горищем. Під широким, сучасним вікном, що виходило на північ, у посипаний жорствою двір, стояв довгий стіл, закиданий ескізами і чистими аркушами паперу; поряд — стіл з пензлями і фарбами, від яких ширилися знайомі запахи. Над усім цим панувала нова, майже закінчена картина, що стояла у дальньому кінці приміщення. Це полотно розміром шість на дванадцять футів було встановлене на спеціальному станку з пересувними драбинками. На картині був зображений все той же ліс, але з галявиною в центрі й куди більше людських постатей, ніж звичайно. І все це менше нагадувало казкове підводне царство. Чудово виписане синє, майже чорне небо створювало враження чи то дня, чи то ночі, чи то передгрозової задухи, чи то бурі,— відчуття небезпеки, що нависла над людиною. Ця робота перегукувалася (Девід уже звик дошукуватись чийогось впливу) з полотнами Брейгелів і навіть трохи з картиною самого Бреслі "Полювання у місячну ніч". Девід усміхнувся до художника.
— Який же ключ до розкриття цієї загадки?
— Може, кермеса?[15] Проте я ще не певен.— Погляд старого затримався на картині.— Грається зі мною в піжмурки. Чекає своєї пори, ось що.
— Мені дуже подобається. Навіть зараз.
— Тим-то й доводиться жіноцтво поруч тримати. Відчуття часу. Кровотечі й усе таке інше. Знаєш, коли не слід працювати. Дев'ять десятих успіху.— Він глянув на Девіда.— Та ви й самі все це знаєте. Ви художник, адже так?
Девід затамував подих і поспішив перескочити через слизьке: розповів про Бет, про те, що вони працюють разом удома,— він знав, що хотів сказати Бреслі. Старий примирливо розвів руками і, здається із ввічливості, далі не розпитував Девіда про його творчі справи. Бреслі сів на табуретку і взяв зі столу, що стояв під вікном, аркуш, на якому олівцем були намальовані польові квіти — розкидані на столі черсаки й чортополох. Впадала в око ретельність виконання, але малюнок міг би бути жвавішим.
— Це Миша. Вже відчувається рука, як ви гадаєте?
— Гарна лінія.
Бреслі кивнув на величезне полотно.
— Дозволив їй допомагати. Чорнову роботу.
— На такому полотні...— пробурмотів Девід.
— Вона розумна дівчина, Уїльямсе. Не давайте їй збити себе з пантелику. І самі не глузуйте з неї.— Старий ще раз глянув на малюнок.— Вона заслуговує на краще.— Потім додав: — Без неї я б не обійшовся, справді.
— Певен, вона багато від вас переймає.
— Знаю, що про мене кажуть. Старий розпусник і таке інше. Чоловік у такому віці...
Девід усміхнувся.
— Уже не кажуть.
Бреслі, здавалося, не чув.
— Начхати мені на це. І завжди було начхати. Якщо жити їхнім розумом...
Він обернувся до картини й почав говорити про старість, про те, що уява і здатність творчо мислити з роками не втрачаються, як то здається молодим. Просто людина виснажується фізично й морально і їй уже важко здійснити задумане — однаково, що старому з молодицею впоратись. Потрібна допомога. Бреслі наче зніяковів від такого визнання.
— "Любов римлянки до батька"[16]. Не доводилось бачити? Дідок ссе цицьку якоїсь молодички. Я часто про це думаю.
— Не можу погодитися, що користь від цього має лише одна сторона.— Девід показав на малюнок.— Знали б ви, як зараз навчають мистецтва в Англії.
— Ви так гадаєте?
— Я певен. Більшість учнів навіть малювати не вміє.
Бреслі погладив свою білу голову; в погляді його промайнуло щось зворушливо-дитяче, ніби йому бракувало певності в собі. Девід відчув, як у ньому зароджується приязнь до цієї сором'язливої і щирої людини, яка ховала свою суть за зовнішньою грубістю манер і мови; старий, видно, вирішив йому довіритися.