— Це нічого не вирішує,— сказав він.— Але дозвольте мені зайти до вас у кімнату.
Вона подивилася на нього довгим поглядом, тоді опустила очі й заперечливо похитала головою.
— Чому ні?
— Мандрівні лицарі не повинні скидати свій панцир.
— Навіть, якщо його блиск фальшивий?
— Я цього не говорила.
— Треба звільнитися від нього.
— Я не хочу, щоб ви від нього звільнялися.
Девід висловив уголос те, що здавалося очевидним, поки вони з Діаною поверталися до будинку; про що свідчили міцно переплетені пальці, напружене мовчання. Тіло красномовніше, ніж слово, сьогоднішній день важить більше, ніж завтрашній.
— Ви ж знаєте, це не просто...— промовив він.
— Це теж причина.
Девід вважав, що дівчина не договорює до кінця.
— Тому, що я вагався?
Вона заперечливо хитнула головою, глянула йому в очі.
— Я ніколи вас не забуду. І ці два дні.
Дівчина зробила несподіваний крок, перехопила його руки, не дала себе обійняти. Він відчув на губах миттєвий дотик її уст, і в наступну хвилину вона вже йшла до сходів. Перед самими сходами, помітивши, що Девід іде слідом, нерішуче зупинилася, потім стала підніматися нагору. Проминула двері, за якими спав Генрі. Йшла далі коридором, не оглядаючись, але, мабуть, чула Девідові кроки позаду. Біля дверей до його кімнати, не обертаючись, знову зупинилася.
— Дозвольте хоч обняти вас.
— Так буде ще гірше.
— Але ж годину тому...
— То була не я. І не ви.
— А може, ті двоє мали рацію.
Вона подивилася на двері своєї кімнати.
— Де ви будете в цей час завтра, Девіде?
— Я все-таки хотів би зайти до вас у кімнату.
— Жалієте мене.
— Бажаю вас.
— Щоб переспати й забути?
Він ображено помовчав.
— Навіщо така брутальність?
— Бо ми не звірі.
— Отже, все буде інакше.
— Гірше. Ми не зможемо забути.
Девід підійшов ближче, взяв її за плечі.
— Послухайте, всі оті ускладнення — порожні слова. Я хочу роздягти вас і...
На якусь мить йому здалося, що вона погодиться. В ній відчувалася нерішучість. Дівчина стояла так близько, що в Девіда голова йшла обертом. Здавалося, сама тиша була з ними у змові. Лише кілька кроків, кілька нетерплячих рухів у темряві, зірвана одежа, хвилини єднання, пізнання, забуття, полегшення.
Не обертаючись, Діана знайшла його руку на своєму плечі. Короткий потиск. Пішла. Не вірячи своїм очам, Девід у розпачі прошепотів її ім'я. Дівчина йшла не зупиняючись. Він відчув, як усе в ньому закам'яніло і він уже не здатний ступити жодного кроку. Ось вона зайшла до кімнати, причинила за собою двері. А він стояв, змучений і спустошений, як людина, яка зважилася на щось важливе і яку безцеремонно відштовхнули. Девід увійшов до своєї кімнати, зупинився в напівтемряві, розлютований невдачею. По хвилі розглядів власне відображення у старому дзеркалі в позолоченій рамі. Не людина, а привид. Весь жах був у тому, що він ще кудись рвався, горів, його уява гарячково працювала. Це нагадувало стан людини, про який можна скільки завгодно читати, який можна уявляти, але якого так і не помічаєш, коли стикаєшся з ним у житті. Тепер у Девідові було дві істоти. Одна, готова з розпачу все применшити й знецінити, вважала це просто відмовою вередливої жінки. Друга ніяк не могла позбутися гострого, всепоглинаючого відчуття втрати: її розтяли навпіл, знищили, позбавили всього, чого можна було позбавити... ошукали. Девід ще страждав від мук бажання, та було вже пізно: те, що спричиняло нестерпний жагучий біль, не існувало, почуття, що завдавало йому таких тортур, було вже далеким, як давно вимерлі дронти. Проте він пережив не просто любовну пригоду. Такі зрушення суперечать будь-якій логіці, та завдяки їм із нічого народжуються нові сонця, починаються нові еволюції, виникають нові світи. В цьому було щось незбагненне, що аж ніяк не стосувалося Діани. Девід страждав, бо його позбавили свободи, справжній смак якої він щойно пізнав.
Вперше Девід відчув щось більше, ніж простий факт власного існування. Відчув жагу життя.
Тим часом — тут, зараз — його захлюпнуло нестримне бажання помститися — на собі, на дівчині, на Бет, хоч одна була поруч, а друга в далекому нічному Лондоні. Згадалося слово, яким Діана назвала те, що діялося з ними... Знову вона перед його очима: сидить на канапі, стоїть біля хвіртки з похиленою головою, ось він бачить її лице в напівтемряві, вона скидає чобітки. Це нестерпно, нестерпно, нестерпно.
Девід вийшов у коридор, глянув на двері, що вели до кімнати Генрі, й пішов у протилежному напрямку. Спробував увійти, не стукаючи. Двері не відчинялися. Ще раз повернув ручку, зачекав якусь мить. Нарешті постукав. За дверима було тихо.
Девід прокинувся від того, що хтось прочинив двері, які він так і не замкнув на ніч. Було чверть на дев'яту. До кімнати ввійшла Химера, тримаючи в руці склянку з апельсиновим соком. Девід сів у ліжку, Химера подала йому сік. Девід не одразу збагнув, де він. Минула хвилина, поки прийшов до тями.
— Дозвольте до вас з раннім візитом, месье.
— Дякую.
Відпив трохи соку. Сьогодні Химера була в джемпері з високим коміром і в спідниці до колін, що надавало їй надзвичайно ділового вигляду. Вона уважно подивилася на Девіда, потім без зайвих слів сіла на край ліжка. Тримаючи перед собою аркуш паперу, прочитала вголос:
"Перекажи Генрі — я поїхала дещо купити. Повернуся після обіду".
Химера почала розглядати стіну біля дверей, старанно уникаючи Девідового погляду. Чекала пояснення.
— Отже, її немає?
— А як же ще це можна зрозуміти? — Девід нічого не відповідав, вона чекала.— То що ж сталося?
Девід вагався, врешті промовив:
— Нібито непорозуміння якесь виникло.
— Гаразд. Про що йдеться?
— Хай вона вам краще розкаже.
Очевидно, Химеру не просто було вбити з пантелику сухим тоном. Вона перевела подих.
— Ви розмовляли? — Девід мовчав.— Я просто хочу знати, чому вона отак зникла з доброго дива.
— Ясно — чому. Не хоче мене бачити.
— Але чому, скажіть бога ради! — Вона пронизала Девіда гострим звинувачувальним поглядом.— Це ж після вчорашньої зустрічі. Я не сліпа. Ді з чужими не розбалакує. Бозна-що треба, аби цю крижину розтопити.
— Я це зрозумів.
— Але ж ви тільки одними балачками займалися.— Вона знову вколола його поглядом.— Їй-богу, це вже підлість. Ви ж знаєте, що справа не просто в любощах. Їй потрібна порядна людина. Одна-єдина. Яка б сказала, що з нею все гаразд, що вона нормальна жінка, що вона здатна зваблювати чоловіків.