Девід похитав головою.
— Ви просто все перебільшуєте.
Знову мовчання.
— Ви справді художник, Уїльямсе? Чи просто полохливий базіка?
Девід не відповів. Ще пауза. Старий ковтнув вина.
— Скажіть щось.
— Ми не можемо дозволити собі таку розкіш, як ненависть і гнів. Хай би ким ми були.
— Ну, то хай вам бог помагає.
Девід ледь усміхнувся.
— Тут у нас теж немає вибору.
Миша нахилилася до столу й долила старому вина.
— Ви знаєте, що означало підставляти щоку, коли я був молодим? Як називали хлопця, який підставляв щоку?
— Ні.
— Юродивим. Ви що, теж юродивий, Уїлсоне?
Цього разу Миша не вважала за потрібне виправляти Бреслі, а Девід — відповідати йому.
— Ставай на коліна і спускай штани. І всі проблеми вирішені, так?
— Ні. Але й страх нічого не вирішує.
— Що не вирішує?
— Страх утратити... те, чого відняти не можна.
Старий вирячився на Девіда.
— Що він верзе?
Миша спокійно пояснила:
— Він має на увазі, Генрі, що твоїй творчості й твоїм поглядам на мистецтво нічого не загрожує. Місця всім вистачить.
Не глянувши на Девіда, вона підсунулась ближче до столу й далі від старого, поклала лікоть на стіл, підперла голову рукою і на мить приклала палець до вуст, закликаючи Девіда припинити суперечку. Знадвору почувся лютий, тривожний гавкіт Макміллана, за ним — голосний крик чоловіка економки. Ні старий, ні дівчина не звернули на гамір ніякої уваги: мабуть, звикли до цих нічних звуків. А Девідові здалося, що вони віщують небезпеку, що це відлуння напруженого внутрішнього світу Бреслі.
— Це що, нова тактика?
Дівчина глянула через стіл на Девіда. В її очах промайнула посмішка.
— Генрі гадає, що не можна терпіти те, що вважаєш поганим.
— Стара пісня. Сиди і ні в що не втручайся, як бісова Англія. Голосуй за Адольфа.
Якийсь час усі троє сиділи мовчки. Несподівано заговорила Миша.
— Генрі, не можна боротися з ідеями тоталітаризму тоталітарними методами. Так ти лише допомагаєш їм поширюватися.
Можливо, до його затуманеної свідомості дійшло, що Миша перейшла на сторону Девіда. Старий перевів погляд на затінений кінець столу. Пляшка стояла ліворуч від дівчини, так що він не міг до неї дотягнутися.
— Хотілося щось вам сказати,— повільно промовив він.
Було незрозуміло, чи Бреслі мав на увазі "Не хотілося ображати вас особисто" чи "Забув, що хотів вам сказати".
— Так, розумію,— промимрив Девід.
Старий знову перевів погляд на Девіда. По його очах було видно, що йому важко зосередитися.
— Як вас звуть?
— Уїльямс. Девід Уїльямс.
— Допий вино,— сказала Миша.
Бреслі пропустив її слова повз вуха.
— Слова не слухаються. Ніколи не слухались.
— Я й так розумію.
— Немає ненависті — не можеш любити. Не можеш любити — не можеш малювати.
— Зрозуміло.
— Клята геометрія. Не годиться. Ні до чого. Всі пробували. Собаці під хвіст.
Бреслі з останніх сил намагався утримати співбесідника в полі зору, майже впивався в Девіда очима. Здавалося, старий зовсім утратив тяму.
Миша підказала:
— Творити — означає говорити.
— Без слів не напишеш. Лінії.
Дівчина, втупивши погляд у дальній кінець кімнати, промовила дуже спокійним голосом:
— Мистецтво — одна із форм мови. В основі мови лежать потреби людини, а не абстрактні граматичні теорії. Головне — це слово. Тільки реально існуюче слово.
— Іще одне: ідеї. Ні до чого.
Девід поважно кивнув. Миша вела далі:
— Абстрактні поняття самі по собі небезпечні, бо вони відкидають реальність життя людини. Єдина відповідь фашизмові — це реальність життя людини.
— Машина. Як же її... комп'ютер.
— Я все розумію,— сказав Девід.
— Ташист. Фотріє. Отой Вольс. Наче злякані вівці. Кап, кап.— Бреслі запнувся.— Янкі, як його?
Девід і Миша відповіли одночасно, старий не вловив прізвища. Дівчина повторила.
— Джексон Боллок[28].— Старий знову втупився в темряву.— Краще клята бомба, ніж Джексон Боллок.
Всі троє замовкли. Девід задумливо дивився на стіл: почорнілий дуб, пошкрябаний і вичовганий, вкритий патиною століть. Скільки голосів чув цей стіл, голосів, які намагалися зупинити загрозливу хвилю часу, що невблаганно котилася на них. Ніби час можна зупинити.
Старий знову заговорив на диво чітким голосом, наче досі він лише прикидався п'яним, а тепер підсумовував сказане останньою нісенітницею.
— Вежа з чорного дерева. Ось як це називається.
Довід подивився на дівчину, але вона не звертала на нього уваги. Очевидно головним для неї тепер було не пояснення думок старого, а вилучення його з бесіди. Бреслі таки не прикидався п'яним. Девід бачив, як він обводив стіл каламутними очима. Нарешті знайшов келих (чи кілька відразу), простягнув руку, з останніх сил вдаючи, що він тверезий. Миша взяла його за руку й обережно вставила в неї ніжку келиха. Старий ледве доніс його до рота, потім спробував одним духом перехилити. Вино потекло по підборіддю, вихлюпнулось на білу сорочку. Миша нахилилась і вимочила пляму своєю серветкою.
— Спати,— промовила вона лагідним голосом.
— Ще один.
— Нема.— Вона взяла напівпорожню пляшку й поставила її поряд зі своїм стільцем.— Все випито.
Очі старого знайшли Девіда.
— Qu'est-ce qu'il fout ici?[29]
Дівчина встала й взяла його за лікоть, щоб допомогти підвестися.
— Спати,— промовив він.
— Так, Генрі.
Але він усе сидів — старий, згорблений, заціпенілий. Дівчина терпляче чекала, опустивши очі. Потім якимось дивним, збентеженим поглядом глянула на Девіда, немов боялася прочитати в його очах зневагу за ту роль, яку їй доводилося грати. Девід показав пальцем на себе: допомогти? Дівчина кивнула й водночас застережливо підняла палець: не зараз. За хвилину вона нахилилася й поцілувала старого в скроню.
— Ходімо. Спробуй встати.
Старий слухняно, мов сором'язливий хлопчик, ухопився за край столу. Ледве тримаючи рівновагу, звівся на ноги й, хитнувшись, похилився над столом. Девід підбіг з другого боку. Раптом старий упав назад у крісло. Вдвох вони все-таки підвели його. Лише коли почали вести до сходів, зрозуміли, який то він п'яний. Здавалося, він втратив тяму. Очі були заплющені, лише ноги, чи то інстинктивно, чи то за давньою звичкою, човгали по підлозі. Миша зняла з нього краватку, розстебнула верхні гудзики на сорочці. Нарешті якось витягли його нагору по сходах і завели до кімнати, що містилася в західному крилі будинку.