Коні поволі йшли по укріпленій греблі меж рядами дерев.
— Онде, — показав Шарлей, піднімаючись у стременах. — Онде й монастирок. Цікаво, якого уставу. У відомому двовірші говориться:
Bemardus valles, montes Benedictus amabat,
Oppida Franciscus, celebres Dominicus urbes [202].
А тут хтось полюбив болота, ставки і греблі. Хоча,
швидше за все, це любов не до ставків і дамб, а до коропів.
Як думаєш, Рейнмаре?
— Я не думаю.
— Але коропа з'їв би? Або лина? Сьогодні п'ятниця, а ченці дзвонили на нону. Може, почастують обідом?
— Сумніваюся.
— Чому й у чому?
Рейневан не відповів. Він дивився на напіввідчинені ворота монастиря, з яких вискочив рябий коник із ченцем у сідлі. Чернець відразу за воротами пустив рябого в різкий галоп — і це закінчилося кепсько. Хоча рябому коникові було далеко до арабського скакуна або dextrarius'a списоносців, проте він виявився запальним і норовистим, а чернець — як було видно з чорної ряси, бенедиктинець, — аж ніяк не грішив вправністю у верховій їзді, до того ж сів на рябого в сандаліях, які ніяк не хотіли триматися в стременах. Від'їхавши, може, зо чверть гони, рябий коник хвицнув, чернець вилетів із сідла і покотився під верби, блискаючи голими литками. Рябий брикнув, заіржав, задоволений собою, після чого легким клусом побіг греблею в напрямку обох подорожан. Коли коник пробігав повз них, Шарлей схопив його за віжки.
— Поглянь-но лише, — сказав він, — на цього кентавра! Вузда з посторонка, сідло з ряднини, ганчір'яна упряж. Не знаю, чи статут святого Бенедикта Нурського дозволяє їздити верхи чи забороняє, справді не знаю. Але таку їзду має забороняти.
— Він кудись поспішав. Це було видно.
— Це зовсім не виправдання.
Ченця, як до того — монастир, вони спочатку почули, а вже потім побачили. Він сидів у лопухах і, поклавши голову на коліна, жалібно плакав, схлипуючи так, що серце розривалося.
— Ну, ну, — промовив з висоти сідла Шарлей. — Не треба сльози лити, фратер. Ти нічого не втратив. Коник не втік, осьо він, у нас. А їздити верхи ти, фратер, ще встигнеш навчитися. Бо часу на це в тебе, фратер, як я бачу, ще дуже, ду-у-уже багато.
Справді, Шарлей мав рацію. Чернець був ченчиком. Головусом. Підлітком, у якого від гіркого плачу тряслися руки, здригалися губи і решта обличчя.
— Брат… Деодат… — схлипнув він. — Брат… Деодат… Через мене… Помре…
— Га?
— Через мене… Помре… Я підвів… Підвів…
— Ти поспішав по медика? — зметикував Рейневан. — Для хворого?
— Брат… — зашльохав хлопець. — Деодат… Через мене…
— Та кажи ж ти хоч трохи доладніше, фратер!
— У брата Деодата, — викрикнув ченчик, підводячи почервонілі очі, — вселився злий дух! Опанував його! То й наказав мені абат щодуху… Щодуху мчати до Свидниці, до братів Проповідників… По екзорциста!
— І що, кращого вершника в монастирі не було?
— Не було… Я ж наймолодший… О, я нещасний!
— Радше щасний, — промовив Шарлей із серйозною міною. — Справді, радше щасний. Розшукай, сину, у траві свої сандалії і біжи в монастир. Повідом абатові добру новину. Що милість Господня, видно, чуває над вашим монастирем. Що на греблі ти зустрів магістра Бенігнуса, досвідченого екзорциста, якого, поза сумнівом, якийсь ангел скерував у ці краї.
— Ви, добрий пане? Ви?
— Біжи, сказав я, чимдуж до абата. Сповісти, що я надходжу.
* * *
— Скажи, що мені причулося, Шарлею. Скажи, що ти обмовився. Що ти зовсім не сказав того, що тільки що сказав.
— Себто чого? Що я виекзорцизмую брата Деодата? Авжеж, виекзорцизмую, і то якнайкраще. З твоєю допомогою, хлопче.
— Оце вже ні. На мене не розраховуй. Мені й без того клопотів не бракує. Нових мені не треба.
— Мені теж. А треба мені обіду і грошей. Обіду — краще вже.
— Це найдурніша ідея з усіх можливих дурних ідей, — оцінив Рейневан, окидаючи поглядом залите сонцем монастирське подвір'я. — Ти усвідомлюєш, що чиниш? А чи знаєш ти, що загрожує за прикидання духовною особою? Екзорцистом? Якимсь нікому не відомим магістром Бенігнусом?
— Яке прикидання? Я є духовною особою. І екзорцистом. Це питання віри, а я вірю. В те, що мені це вдасться.
— Ти, либонь, знущаєшся з мене?
— Аж ніяк! Починай-но в душі готуватися до завдання.
— Я не братиму участі ні в чому такому.
— А чому це? Ти ж начебто лікар. Тобі якось навіть і годиться допомогти стражденному.
— Йому, — Рейневан вказав у бік інфірмерії[203], з якої вони недавно вийшли, і в якій спочивав брат Деодат, — йому не можна допомогти. Це летаргія. Чернець — у летаргічному сні. Ти чув, як ченці говорили, що намагалися його розбудити, штрикаючи в п'яти гарячим ножем? Отже, це щось подібне на grand mal, велику хворобу[204]. Неміччю уражений мозок, spiritus animalis[205]. Я читав про це в "Canon medicinae" Авіценни, а також у Разеса й Аверроеса… І знаю, що це не лікується. Можна тільки чекати…
— Чекати, звичайно, можна, — перебив Шарлей. — Але чому — склавши руки? Тим більше — якщо можна діяти? І заробити на цьому? Нікому не нашкодивши?
— Не нашкодивши? А етика?
— З порожнім черевом, — знизав плечима Шарлей, — я не звик розводитися про філософію. А от сьогодні ввечері, як буду ситий і напідпитку, я викладу тобі принципи моєї етики. І їхня простота тебе здивує.
— Це може погано закінчитися.
— Рейневане, — Шарлей різко обернувся. — Міркуй, до дідька, позитивно.
— Я саме так і роблю. Думаю, що це погано закінчиться.
— Та думай собі, що хочеш. Але зараз будь ласкавий стулити пельку, бо вони вже близько.
Справді, наближався абат у супроводі кількох ченців. Абат був невисокий, пухкенький і круглощокий, але добродушному і поштивому вигляду суперечили стиснуті губи, а також жваві й уважні очі. Поглядом він швидко перескакував із Шарлея на Рейневана. І назад.
— То що скажете? — запитав він, ховаючи руки під ладанку. — Що з братом Деодатом?
— Неміччю, — повідомив Шарлей, гордовито надувши губи, — уражений spiritus animalis. Це щось на кшталт grand mal, великої хвороби, описаної Авіценною, коротше кажучи, Tohu Wa Bohu[206]. Маєте знати, reverende pater[207], що випадок виглядає не найкраще. Але я візьмуся.
— За що візьметеся?
— Вигнати з одержимого злого духа.
— Ви настільки упевнені, — абат нахилив голову, — що це одержимість?