— Обпитаний мудрило Беляу, — гмикнув, стаючи над Рейневаном, що борсався у піску, Єнч Кнобельсдорф на прізвисько Пугач, кум і родич Стерчів. — Язикатий мудрило Беляу!
— Поет зачуханий, — додав Дітер Гакст, ще один друг сім'ї. — Теж мені Абеляр!
— А щоби довести йому, що й ми книжки читаємо, — сказав Вольфгер, спускаючись сходами, — зробимо із ним те саме, що зробили з Абеляром, якого зловили в Елоїзи. Один в один те саме. Що, Белява? Як тобі усміхається стати каплуном?
— Грав я тебе, Стерча.
— Що? Що? — Вольфгер Стерча сполотнів іще більше, хоч здавалося, що це неможливо. — Когутик іще насмілюється розтуляти дзьобик? Насмілюється кукурікати? Дай-но мені батога, Єнче!
— Не смій його бити! — зовсім несподівано закричала Аделя, яку зводили зі сходів уже одягненою, хоча й не до кінця. — Навіть не пробуй! Бо я всім розповім, який ти! Що ти сам був до мене залицявся, обмацував і намовляв до розпусти! За спиною у брата! І що помститися мені присягнувся, коли я тебе прогнала! Тому тепер ти такий… Такий…
Їй забракло німецького слова, і вся тирада пішла псу під хвіст. Вольфгер тільки розреготався.
— Ти диви, — спробував узяти її на кпини. — Хто ж слухатиме хранцизячку, потіпаху й розпусницю? Давай-но батога, Пугаче.
Але подвір'я раптом стало чорним від августинських ряс.
— Що тут діється? — вигукнув літній пріор Еразм Штайнкеллер, худий і вельми уже пожовклий дідок. — Що ви робите, християни?
— Ану киш звідси! — ревонув Вольфгер, ляскаючи батогом. — Киш, голомозі, геть, до требника, до молитви! Не пхайтеся у лицарські справи, бо лихо вам буде, чорното!
— Господи! — пріор склав покриті брунатними плямами руки, — прости їм, бо не відають, що чинять… In nomine Patris, et Filli[35]…
— Морольде, Віттіху! — гаркнув Вольфгер. — Давайте-но сюди негідницю! Єнче, Дітере, в'яжіть бахура!
— А може, — скривився Стефан Роткірх, іще один друг дому, який доти мовчав, — трошки протягнемо його за конем?
— І таке може бути. Але наразі я сам ним займуся!
Він замахнувся батогом на Рейневана, який усе ще лежав у піску, проте не вдарив, бо його руку зупинив брат Інокентій. Брат Інокентій був могутнього зросту й міцної статури, і цього не могла приховати навіть смиренна чернеча сутулість. Його залізна хватка знерухомила руку Вольфгера, немов лещата.
Стерча брудно вилаявся, висмикнув руку й щосили штовхнув ченця. Але з таким самим успіхом він міг би штовхнути донжон олесницького замку. Брат Інокентій, якого братія називала братом Інсолентієм[36], навіть не ворухнувся. Зате сам штурхонув у відповідь так, що Вольфгер перелетів через півдвору і звалився на купу гною.
На якусь мить запанувала тиша. А далі всі накинулися на величезного монаха. Пугач, який нагодився першим, дістав по зубах та й покотився по піску. Морольд Стерча, гепнутий у вухо, відійшов дещо набік з ошалілим поглядом. Решта обсіли монаха-августинця, як мурашня. Величезна фігура у чорній рясі майже цілком зникла під ударами й копняками. Однак брат Інокентій, хоч і добряче луплений, відповідав так само добряче і ніяк, ну аж ніяк не по-християнськи, себто геть-цілком усупереч закону смиренності святого Августина.
Таке видовище дуже роздратувало старенького пріора. Він почервонів аки вишня, заревів аки лев і кинувся в самісіньку гущу бою, роздаючи направо й наліво немилосердні удари палісандровим розп'яттям.
— Pax! — верещав він б'ючи. — Pax! Vobiscum! Возлюби ближнього свого! Proximum tuum! Sicut te ipsum![37] Сучі діти!
Дітер Гакст садонув його кулаком. Старий накрився ногами, його сандалії підлетіли в повітря, описуючи над ним мальовничі траєкторії. Отці-августинці здійняли крик, а декілька з-поміж них не витримали й кинулися в бій. На подвір'ї не на жарт заклекотіло побоїще.
Виштовхнутий із виру Вольфгер Стерча вихопив корд і крутонув ним — запахло кровопролиттям. Але Рейневан, який уже встиг звестися на ноги, довбонув його по потилиці пужалном піднятого з землі батога. Стерча вхопився за голову й обернувся, і тоді Рейневан з розмаху хльоснув його батогом по обличчю. Вольфгер упав. Рейневан кинувся до коней.
— Аделю! Сюди! До мене!
Аделя навіть бровою не повела, на її лиці застиг вираз цілковитої байдужості, і це дивувало. Рейневан скочив у сідло. Кінь заіржав і затанцював.
— Аде-е-елюу-у!
Морольд, Віттіх, Гакст і Пугач уже добігали до нього. Рейневан розвернув коня, пронизливо свиснув і рвонув галопом, просто у ворота.
— За ним! — заревів Вольфгер. — На коней — і за ним!
Першою думкою Рейневана було втікати в бік Маріяцької брами, а тоді за місто, у Спалицькі ліси. Але Коров'яча вулиця у напрямку брами була всуціль запруджена возами, а спонукуваний і наляканий криками чужий кінь виявив забагато власної ініціативи. Як наслідок, іще не оговтавшись і не встигнувши до пуття зорієнтуватися, що діється, Рейневан уже мчав у бік ринку, розтраскуючи болото й розганяючи на всі боки перехожих. Він не мусив озиратися, щоби знати, що погоня дихає йому в спину. Він чув тупіт копит, іржання коней, дике ревисько братів Стерчів та розлючені вигуки збитих конями людей.
Він ударив коня п'ятою в пах, у шалі чвалу зачепив і повалив на землю пекаря, який ніс кошика; паляниці, булочки і рогалики градом полетіли в болото, і за мить їх втоптали в багно підкови коней Стерчів. Рейневан навіть не озирнувся, бо значно більше, аніж те, що за ним, його цікавило те, що попереду, а попереду просто на очах виростав візок із високо наваленим хмизом. Візок перегороджував майже всю вуличку, а там, де він її не перегороджував, вовтузилася групка напіводягнених дітлахів, котрі дуже зосереджено виколупували з гною щось надзвичайно цікаве.
— Попався, Беляу! — заревів позаду Вольфгер Стерча, що також побачив перегороджену дорогу.
Кінь мчав так, що про те, аби стримати його, не могло бути й мови. Рейневан припав до гриви і заплющив очі. Тому-то він і не побачив, як напівгола дітлашня шаснула на всі боки зі швидкістю та грацією щурів. Він не озирнувся, тож не побачив і того, як селянин в овчині, який тягнув візок із хмизом, спантеличено обернувся, повернувши заодно і дишель з візком. Не побачив він також того, як Єнч Кнобельсдорф вилетів із сідла, змівши собою не менш як половину хмизу, навантаженого на візок.