— Швидше! — підганяв Тибальд Раабе. — До коней!
— Сюди, — осадив поруч з ними коня чех в обладунках і зі смолоскипом у руці, брудний і закіптюжений, як чорт. — Рухом, рухом!
Він розмахнувся, кинув смолоскип на дах сараю. Смолоскип скотився по мокрій соломі, зашипів у багнюці. Чех вилаявся.
Долетів запах диму і пожежі, над дахами стайні злетіло полум'я, кілька чехів виводили звідти коней, які били копитами. Знову бахнули постріли, почувся крик, гуркіт, бій ішов, як можна було здогадатися, під шпитальною церквою, із самої церкви, з віконець дзвіниці і з вікон хорів стріляли з арбалетів і гаківниць, цілячись в усе, що рухалося.
Біля входу до палаючого будинку медицинарію лежав, притулившись до стіни, божогробець. Це був брат Транквілій. Мокра ряса тліла на ньому і парувала. Чернець обіруч тримався за живіт, між його пальцями густо текла кров. Очі його були відкриті, він дивився прямо перед собою, але, певно, вже нічого не бачив.
— Добити! — вказав на нього Галада.
— Ні! — тонкий крик Рейневана стримав гуситів. — Ні! Лишіть його.
— Він конає, — додав він тихіше, побачивши грізні та розлючені погляди. — Дозвольте йому спокійно померти.
— Тим більше, — крикнув закіптявілий кіннотник, — що час підганяє, нічого марнувати його на напівтрупа! Далі, далі, на коней!
Рейневан, усе ще як у напівсні чи в трансі, заскочив у сідло поданого йому коня. Шарлей, який їхав поруч, стукнув його коліном.
Перед ним були широкі плечі Самсона, з другого боку — Урбана Горна.
— Дивися, — шикнув на нього власне Горн, — за кого заступаєшся. Це Сирітки з Градця-Кралове. З ними нема жартів…
— Це був брат Транквілій…
— Я знаю, хто це був.
Вони вискочили за ворота, просто в дим. Горіли і бухали полум'ям шпитальний млин і сараї навколо нього. У місті й далі били дзвони, на мурах було повно людей.
До них приєдналися наступні кінні бійці на чолі з вусанем у cuir-boully[549] і кольчужному каптурі.
— Там, — вусань указав на костел, — двері до притвору вже майже зовсім вирубані! А було б що взяти! Брате Браздо! Ще три отченаші — та й було би по всьому!
— Ще два отченаші, — названий Браздою закіптюжений вказав на міські стіни, — і вони нарешті порахують, скільки нас тут насправді. Тоді вийдуть — і за настільки ж короткий час покінчать з нами. По конях, брате Велек!
Вони рвонули галопом, розбризкуючи багно і танучий сніг. Рейневан отямився вже настільки, що зміг полічити чехів, і в нього вийшло, що ті напали на Франкенштейн удвадцятьох. Він не знав, чи більше захоплюватися їхньою сміливістю і зухвалістю, чи дивуватися масштабам скоєних такою жменькою людей руйнувань: крім будівель госпісу і шпитального млина, вогонь пожирав буди фарбарів на берегах Будзувки, горіли також сараї біля моста і стодоли майже під самою Клодзькою брамою.
— До побачення! — названий Велеком вусань у cuir-boully повернувся, погрозив кулаком городянам, що зібралися на мурах. — До побачення, папісти! Ми ще сюди повернемося!
Зі стін відповіли стріляниною і криком. Криком дуже бойовим і відважним: городяни також устигли перерахувати гуситів.
* * *
Вони мчали стрімголов, абсолютно не шкодуючи коней. Хоч це й виглядало цілковитим ідіотизмом, але було, як виявилося, частиною плану. Подолавши в надзвичайно швидкому темпі близько півтори милі, вони в'їхали в покриті снігом Совині гори, за Срібну гору, де в лісовому яру на них чекали п'ятеро молодих гуситів і зміна коней. Для колишніх в'язнів Вежі блазнів знайшлися одяг і спорядження. Знайшлося також трохи часу — зокрема, на розмову.
— Самсоне! Як ти нас знайшов?
— Це було непросто, — велетень підтягнув попругу. — Після арешту ви зникли, як сон. Я намагався про щось довідатися, але дарма, бо зі мною ніхто не хотів розмовляти. Невідомо чому. На щастя, хоч вони і не хотіли розмовляти зі мною, одначе робили це при мені, не дуже бентежачись моєю присутністю. З одних чуток виходило, що вас забрали до Свидниці, з інших — що до Вроцлава. І тут мені трапився пан Тибальд Раабе, знайомий із Кромоліна. Ми не відразу зуміли домовитися, спочатку він мав мене, хе, за розумово недорозвиненого. Недоумка, значить.
— Дайте спокій, пане Самсоне, — з легким докором промовив голіард. — Це питання ми вже обговорили, навіщо до цього повертатися? А що виглядаєте ви, перепрошую, як…
— Усі ми знаємо, — холодно перервав Шарлей, який поруч вкорочував стременний ремінь, — як виглядає Самсон. І уважно слухаємо, що було далі.
— Пан Тибальд Раабе, — дурнуватий рот Самсона скривила усмішка, — не вийшов за межі стереотипу. З одного боку, він зневажливо відмовлявся порозмовляти, з іншого — ігнорував мою присутність настільки, що розмовляв при мені. З різними людьми і про різні справи. Я швидко зорієнтувався, хто такий Тибальд Раабе. І дав йому зрозуміти, що знаю. І скільки знаю.
— Так воно і було, паничу, — голіард зніяковіло почервонів. — Ох і перелякався ж я тоді… Але все швидко… з'ясувалося…
— З'ясувалося, — спокійно перебив Самсон, — що в пана Тибальда Раабе є знайомства. Серед гуситів у Градці-Кралове. Саме на них, як ви, мабуть, уже здогадуєтеся, він працював як розвідник й емісар.
— Який збіг, — Шарлей вишкірив зуби. — І який врожай на…
— Шарлею, — обірвав його Урбан Горн з-за свого коня. — Не розвивай тему… Добре?
— Ну добре, добре. Кажи далі, Самсоне. Як ти дізнався, де нас шукати?
— А це цікава річ. Кілька днів тому на постоялому дворі під Броумовом до мене підійшов молодий чоловік. Трохи дивний. Він явно знав, хто я такий. На жаль, спочатку він не міг сказати нічого, крім, цитую: "Щоб вивести в'язня з в'язниці, а з темниці — тих мешканців темряви".
— Ісая! — вразився Рейневан.
— Атож. Глава сорок друга, стих сьомий.
— Не в цьому річ. Його так звали… Ми його так називали… І він показав вам… Вежу блазнів?
— Не скажу, щоб мене це дуже здивувало.
— І тоді, — заговорив невдовзі Шарлей з притиском і багатозначно, — гусити з Градця сміливим рейдом увірвалися в клодзьку землю, аж до розташованого за шість миль від кордону Франкенштейна, підпалили половину підгороддя, захопили госпіс божогробців і Вежу блазнів. І все це, якщо я правильно зрозумів, тільки заради нас двох. Заради мене і Рейневана. Справді, пане Тибальде Раабе, не знаю, як і дякувати.