Поганий настрій посилювали Шарлей і Горн, які після інциденту подружилися і побраталися, зблизилися. Припав, видно, до душі шельма шельмі, а пройдисвіт оцінив пройдисвіта. Засівши "Під Омегою", шельми вели довгі бесіди. А стосовно однієї теми ніби заповзялися: весь час до неї поверталися. Навіть якщо починали від зовсім іншого — хоч би й від перспективи вибратися з буцегарні.
— Хтозна, — тихо говорив Шарлей, замислено обгризаючи надламаний ніготь великого пальця. — Хтозна, Горне. Може, нам пощастить… У нас, бачиш, є деяка надія… Дехто поза цими стінами…
— Хто ж це? — Горн уважно глянув на нього. — Якщо можна знати.
— Знати? А навіщо? Ти знаєш, що таке strappado? Як ти гадаєш, як довго ти витримаєш, коли тебе підтягнуть за…
— Добре, добре, годі про це. Мене просто цікавило, чи ви часом не покладаєте надію на кохану Рейнмара, Аделю де Стерча. Яка зараз, ходять чутки, користується великим успіхом і впливом серед шльонських П'ястів.
— Ні, — заперечив Шарлей, якого помітно потішила розлючена міна Рейневана. — Якраз на неї ми надій не покладаємо. Хоч наш дорогий Рейнмар і справді має успіх у слабкої статі, але з цим не пов'язані жодні блага, крім, звичайно, дуже короткочасної приємності від перепихачки.
— Так-так, — вдав замисленість Горн, — самого успіху в жінок недостатньо, до них іще треба мати щастя. Добру, якщо вдатися до евфемізму, руку. Тоді матимеш шанси отримати не тільки гризоту і витрачені любовні зусилля, а й якусь користь. Бодай у такій ситуації, як наша. Адже не хто інший, а саме закохана дівчина визволила з кайданів Вальгера Вдатного. Закохана сарацинка звільнила з неволі Гуона Бордоського. Литовський князь Вітольд утік з в'язниці в замку в Троках за допомогою коханої дружини, княгині Анни… Холера, Рейнмаре, ти таки справді зле виглядаєш.
* * *
— …Ecce enim veritatem dilexisti incerta el occulta sapientiae tuae manifestasti mihi. Asperges me hyssopo, et mundabor…[495] Гей! Щоби мені не довелося когось там зараз покропити! Lavabis me…[496] Гей! Не позіхати там! Так, так, Коппірніґу, це я до тебе! А ти, Бонавентура, чого чухаєшся об стіну, як свиня? Під час молитви? Гідності, гідності більше! І в кого це, хотів би я знати, так ноги смердять? Lavabis me et super nivem dealbabor. Auditui meo dabis gaudium.[497] Свята Димпно… А з цим що таке?
— Він хворий.
У Рейневана боліла спина, на якій він лежав. Він здивувався, що лежить, бо щойно він ще стояв на колінах до молитви. Від підлоги тягнуло холодом, мороз пробирав і через солому, він весь тремтів і клацав зубами так, що від спазмів боліли м'язи щелеп.
— Люди! Та він же розжарений, як піч Молоха!
Рейневан хотів заперечити, мовляв, хіба вони не бачать, що він мерзне, що дрижить від холоду? Хотів попросити, щоб його чимось накрили, але через клацання зубів не зміг видушити із себе жодного розбірливого слова.
— Лежи. Не рухайся.
Поруч хтось хрипів, заходився кашлем. "Циркулос, це, мабуть, Циркулос так кашляє", — подумав він, несподівано шокований тим фактом, що людину, яка кашляла і до якої було всього два кроки, він бачить як безформну, розмиту пляму. Він закліпав. Не допомогло. Відчув, що хтось витирає йому чоло й обличчя.
— Лежи спокійно, — промовила пліснява на стіні голосом Шарлея. — Лежи.
Він був накритий, але не пам'ятав, як і коли його накрили. Його вже трясло не так сильно, зуби не клацали.
— Ти хворий.
Він хотів сказати, що йому краще знати, врешті-решт, він же лікар, вивчав медицину в Празі й може відрізнити хворобу від тимчасової застуди і слабкості. На власний подив, з його розкритого рота замість мудрої промови вирвалося лише якесь страшне хрипіння. Він сильно кашлянув, горло заболіло і запекло. Він з натугою кашлянув іще раз. І знепритомнів від цього зусилля.
* * *
Рейнмар марив. Мав маячню. Про Аделю і про Катажину. У ніздрях стояв запах пудри, рум'ян, м'яти, хни, лепехи. Пальці і долоні пам'ятали дотик, м'якість, твердість, гладкість. Коли він заплющував очі, то бачив скромну, сором'язливу nuditas virtualis — маленькі кругленькі перса із затверділими від жаги сосками. Тонку талію, вузькі стегна. Плаский живіт. Сором'язливо напівзігнуті коліна…
Він уже не знав, котра із них яка.
* * *
Він боровся з хворобою два тижні, до Всіх Святих. Потім, коли вже видужав, довідався, що криза і перелом настали близько Симона і Юди, як і належить, на сьомий день. Довідався також, що трав'яні ліки і відвари, які його врятували, приносив брат Транквілій. А подавали їх йому Шарлей і Горн, які поперемінно сиділи біля нього.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ
у якому наші герої й далі, якщо скористатися словами пророка Ісаї, sedentes in tenebris[498], — чи, кажучи по-людському, відсидка у Вежі блазнів триває. Потім на Рейневана починають чинити тиск. То за допомогою аргументів, то за допомогою інструментів. І чорт його знає, як би воно все скінчилося, якби не знайомства з часів навчання.
Два тижні, що їх хвороба викреслила з Рейневанової біографії, нічого особливого у Вежі не змінили. Ну, стало ще холодніше, але після Дня померлих[499] це аж ніяк не заслуговувало на те, щоб називатися феноменом. У меню почав переважати оселедець, нагадуючи, що наближається різдвяний піст. У принципі, канонічне право наказувало постити лише чотири тижні перед Різдвом, але особливо побожні — а божогробці належали до саме таких — починали піст раніше.
Щодо інших визначних подій, то невдовзі після святої Урсули[500] Миколай Коппірніґ покрився такими страшними і стійкими чиряками, що їх довелося розтинати в шпитальному медицинарії. Після операції астроном провів кілька днів у госпісі. Про тамтешні вигоди та харчі він розповідав настільки барвисто, що решта пансіонерів вежі вирішили теж туди потрапити. Лахмани і солому з лігва Коппірніґа роздерли і розділили, щоб заразитися. І справді, незабаром Інститора і Бонавентуру обсипало наривами і гнійниками. Але до чиряків Коппірніґа вони і не вмивалися, тож божогробці не визнали їх достойними оперування та госпіталізації.
Шарлеєві ж вдалося рештками їжі приманити і приручити великого щура, якого він назвав Мартіном — на честь, як він висловився, нині правлячого папи. Деяких пансіонерів Вежі блазнів цей жарт розвеселив, інші були обурені — як на Шарлея, так і, не меншою мірою, на Горна, який прокоментував хрещення щура реплікою: "Habemus papam"[501]. Однак ця подія дала привід для нової теми вечірніх бесід — бо в цьому відношенні у вежі також мало що змінилося. Щовечора всідалися і дискутували. Найчастіше поблизу лігва Рейневана, який був усе ще занадто слабкий, щоби вставати, і якого годували курячим бульйоном, що його спеціально приносили божогробці. Урбан Горн годував Рейневана, Шарлей годував щура Мартіна. Бонавентура роздряпував свої нариви, Коппірніґ, Інститор, Камедула і Ісая слухали. Тома Альфа виголошував промови. А інспірованими щуром темами були папи, папство і знамените пророцтво святого Малахії, архієпископа ардинацейського.