Гримнули перші постріли, дзенькнули тятиви арбалетів, полягли від мечів ті, хто знов намагався вирватися з котловини. Крик мордованих піднявся до неба. "Цього, — думав єпископ Конрад, стримуючи наляканого румака, — не можуть у Римі не зауважити, цього не можуть не оцінити. Не можуть не оцінити, що тут, у Шльонську, на прикордонні Європи і християнської цивілізації, — я, Конрад П'яст з Олесниці, високо тримаю хреста. Що я — істинний bellator Christi, defensor[487] і поборник католицизму. А на єретиків і апостатів[488] — кара і бич Божий, flagellum Dei".
На лемент мордованих зненацька наклалися крики з боку схованого за пагорбами гостинця, через хвилину з тупотом копит звідти вилетів загін вершників, які галопом мчали на схід, до Левінова. За вершниками з торохкотінням котилися вози, їздові верещали, підводячись на козлах, безжально шмагали коней, намагаючись змусити їх бігти швидше. За возами гнали корів, які ревли, а за коровами бігли піші та голосно волали. Єпископ у цьому галасі не зрозумів, про що вони кричать. Але інші зрозуміли. Кнехти, які розстрілювали чехів, розвернулися і як один кинулися втікати — за кінними, за возами, за піхотою, що заполонила вже весь гостинець.
— Куди!? — заревів єпископ. — Стояти! Що з вами? Що діється?!
— Гусити! — заволав Отто фон Боршніц, стримуючи біля них коня. — Гусити, єпископе! На нас ідуть гусити! Гуситські вози!
— Дурниці! Немає польових військ у Градці! Гусити пішли на Під'єштеддя!
— Не всі! Не всі! Ідуть! Ідуть на нас! Тіка-а-а-йте! Рятуйтеся!
— Стояти! — гаркнув, наливаючись кров'ю, Конрад. — Стійте, боягузи! До бою! До бою, собачі сини!
— Рятуйся! — зарепетував, галопуючи мимо, Миколай Цедліц, отмуховський староста. — Гуси-и-ити! Ідуть на нас! Гуси-и-ити!
— Пан Пута і пан Колдіц уже пішли! Рятуйся, хто може!
— Стійте… — єпископ даремно намагався перекричати пекло. — Панове лицарі! Як же так…
Кінь ошалів під ним, став дибки, Лаврентій фон Рорау схопив його за віжки і приборкав.
— Утікаймо! — крикнув він. — Ваша превелебносте! Треба рятувати життя!
Гостинцем чвалували наступні кіннотники, стрільці й панцирні, серед останніх єпископ упізнав Сандера Больца, Германа Ейхельборна в плащі йоанніта, Гануша Ченебіса, Яна Хаугвіца, когось із Шаффів, яких легко було впізнати за видними здалеку щитами palé d'argent et de gueules[489]. За ними з перекошеними від жаху обличчями стрімголов мчали Маркварт фон Штольберг, Гунтер Бішофсгейм, Рамфольд Оппельн, Нічко фон Рунге. Лицарі, які вчора вихвалялися один поперед одного, були готові атакувати не тільки Градець-Кралове, а й саме Градище гори Табор. А тепер вони у паніці утікали.
— Рятуйся, хто живий! — гаркнув, пролітаючи повз нього, Трістрам Рахенау. — Йде Амброж! Амбро-о-о-о-ож!
— Христе, змилуйся! — белькотів ксьондз Мегерлін, біжучи біля єпископського коня. — Христе, помилуй і сохрани!
Навантажений здобиччю віз зі зламаним колесом перегородив шлях. Його зіштовхнули і перевернули, у болото посипалися куфрики, скриньки, барильця, перини, килими, кожухи, черевики, шматки солонини, інше добро, награбоване у спалених селах. Застряг іще один віз, за ним — іще один, візники зіскакували і втікали пішки. Дорога вже була встелена награбованим добром, покинутим кнехтами. Невдовзі серед клуночків і вузликів зі здобиччю єпископ угледів кинуті щити, алебарди, бердиші, арбалети, навіть вогнепальну зброю. Позбувшись тягаря, кнехти втікали так прудко, що наздоганяли кінних і панцирних. Ті, хто не міг наздогнати, у паніці вили і верещали. Ревіли корови, бекали вівці.
— Швидше, швидше, ваша превелебносте… — підганяв тремтячим голосом Лаврентій фон Рорау. — Рятуймося… Рятуймося… Аби тільки до Гомоля… до кордону…
Посеред гостинця, частково затоптана в землю, запаскуджена худобою, обсипана бубликами і черепками побитих горщиків, валялася корогва з величезним червоним хрестом. Знак хрестового походу.
Конрад, єпископ Вроцлава, закусив губу. І пришпорив коня. На схід. До Гомоля і Левінського перевалу. Рятуйся, хто живий. Аби швидше. Швидше. Тому що йде…
— Амброж! Іде Амбро-о-о-ож!
* * *
— Амброж, — кивнув головою Шарлей. — Колишній градецький пробощ з костелу Святого Духа. Чув я про нього. Він був при Жижці до самої смерті. Це небезпечний радикал, харизматичний народний трибун, справжній ватажок мас. Помірковані калікстинці бояться його як вогню, бо Амброж поміркованість вважає зрадою ідеалів Гуса і Чаші. А на один його кивок піднімається тисяча таборитських ціпів.
— Факт, — підтвердив Горн. — Амброж шаленів уже під час попереднього єпископського рейду, у двадцять першому році. Тоді, як ви пам'ятаєте, усе закінчилося перемир'ям, яке з єпископом Конрадом уклали Гинек Крушина і Ченєк з Вартенберка. Спраглий крові священик вказав на обох як на зрадників і кунктаторів[490], і чернь накинулася на них із ціпами, так що ті ледве встигли втекти. Відтоді Амброж постійно говорить про відплату… Рейнмаре, що з тобою?
— Нічого.
— Ти виглядаєш так, — оцінив Шарлей, — ніби твій дух витає деінде. Чи ти, бува, не захворів? Та годі про це. Повернімося до єпископського рейду, дорогий пане Муммоліне. Що він має спільного з нами?
— Єпископ наловив гуситів, — пояснив Горн. — Здається. Тобто: здається — гуситів, бо те, що наловив, — це поза сумнівом. У нього нібито був список, на підставі якого він і ловив. Я вже казав вам, що у нього — добрі шпигуни?
— Говорили, — кивнув Шарлей. — Отже, Інквізиція зайнята тим, що витягає з цих бранців зізнання. І тому ви гадаєте, що поки що вона не матиме для нас часу.
— Я не гадаю. Я знаю.
* * *
Розмова, яка мусила відбутися, відбулася ввечері.
— Горне.
— Слухаю тебе, хлопче, щонайуважніше.
— Собаки, хоч і шкода тварини, у тебе вже немає.
— Важко, — очі Урбана Горна звузилися, — цього не помітити.
Рейневан голосно кашлянув, щоби привернути увагу Шарлея, який неподалік грав із Томою Альфою в шахи, виліплені з глини та хліба.
— Ти не знайдеш тут, — продовжував він, — ні бурелому, ні гуморів, ні флюїдів. Словом, нічого такого, що могло б тебе врятувати від необхідності дати мені відповіді на запитання. Ті самі, які я поставив тобі в Бальбінові, у стайні мого вбитого брата. Ти пам'ятаєш, про що я запитував?