— Була ціллю? Так. Я в цьому упевнений.
— Була ціллю, — додав він, бачачи запитальні погляди решти лицарів. — Була ціллю нападу, як Миколай Ноймаркт, як Фабіан Пфефферкорн… Як усі інші, хто всупереч забороні торгував із… із закордоном…
— Винні лицарі-грабіжники, — твердо сказав фон Рунге. — Не можна вірити дурним вигадкам, пліткам про змови і нічних демонів. Усе це були і є звичайні грабіжницькі напади.
— А ще могли, — сказав тоненьким голосом молоденький Генріх Барут, якого, аби відрізнити від решти Генріхів, у родині називали Шпачком. — А ще цей злочин могли вчинити жиди. Щоби добути християнської крові, знаєте, на мацу. О, погляньте на он того, нещасного. Та в ньому, мабуть, і краплі крові не залишилося…
— Як могло залишитися, — докірливо подивився на юнака Венцель де Харта, — якщо в нього голови не залишилося…
— Це могли зробити, — похмуро вставив Гунтер фон Бішофсгейм, — ті відьми на мітлах, які на нас учора вночі біля багаття немовби з неба звалилися! Клянуся шапочкою святого Антонія! От потроху і починає розв'язуватися загадка! Я ж вам казав, що між дияволицями був Рейнмар де Беляу, що я його розгледів і впізнав! А достеменно відомо, що де Беляу — чарівник, в Олесниці чорною магією займався, на жінок чари наводив. Тамтешні панове можуть підтвердити!
— А я от нічого не знаю, — промимрив, дивлячись на Бенно Еберсбаха, Бичок Кромпуш. Обидва вони вчорашньої ночі впізнали Рейневана серед відьом, що летіли по небу, але воліли цього не зраджувати.
— Ну, атож, — відкашлявся Еберсбах. — Ми в Олесниці буваємо рідко. Пліток не слухаємо…
— Це не плітки, — поглянув на нього Рунге, — а факти. Белява займався чаклунством. Проклятий начебто власного брата вбив, як Каїн, коли той виявив його чортові практики.
— Годі сумніватися, — підтакнув Євстахій фон Рохов. — Про це говорив пан фон Рейдебург, стшелінський староста. А до нього такі вісті дійшли з Вроцлава. Від єпископа. Юний Рейнмар де Беляу зшаленів від чаклунства, диявол його з глузду зсунув. Диявол його рукою керує, до злочинів підштовхує. Убив він власного брата, убив пана Альбрехта Барта з Карчина, убив купця Ноймаркта, убив купця Гануша Троста, ба, на зембицького князя, кажуть, замахнувся.
— Таки замахнувся! — підтвердив Шпачок. — І до вежі за це потрапив. Одначе втік. З диявольською поміччю, бо як же ще.
— Якщо це чортова справа, — неспокійно роззирнувся Кунад фон Нойдек, — то їдьмо звідсіль чимшвидше… Бо ще, чого доброго, до нас щось нечисте причепиться…
— До нас? — Румфольд фон Опельн пацнув долонею по підвішеному біля сідла щиту, який вище гербового срібного багра був перепоясаний стрічкою з червоним хрестом. — До нас? До цього знака? Та ми ж хреста взяли, ми ж хрестоносці, з єпископом Конрадом хрестовим походом на Чехію йдемо, бити єретиків, Бога захищати і релігію! Ні, не може до нас чорт підступитися. Бо ми milites Dei, ангельська міліція!
— Як ангельська міліція, — зауважив фон Рохов, — ми маємо не тільки привілеї, а й обов'язки.
— Що ви хочете цим сказати?
— Пан фон Бішофсгейм упізнав Рейнмара з Беляви серед чарівниць, які летіли на шабаш. Про це, як тільки приїдемо у Клодзько, на збірний пункт хрестового походу, треба буде донести Святій Курії.
— Доносити? Пане Євстахію! Таж ми лицарі!
— Донос стосовно чарів і єресі лицарської честі не заплямовує.
— Завжди заплямовує!
— Не заплямовує!
— Заплямовує, — прорік Румфольд фон Оппельн. — Але донести треба. І донесемо. А тепер далі, панове, у дорогу, у Клодзько, нам, ангельській міліції, не можна спізнитися на збірний пункт.
— Сором був би, — тонко підтвердив Шпачок, — якби єпископський хрестовий похід без нас на Чехію рушив.
— То їдьмо, в дорогу, — Кауффунг повернув коня. — Тим більше, що нам тут робити нічого. Як я бачу, цією справою займуться інші.
Справді, гостинцем наближалися збройні люди бургграфа з Франкенштейна.
* * *
— Ось, — Дзержка де Вірсінг зупинила коня, глибоко зітхнула, притулений до її спини Рейневан відчув це зітхання. — Ось і Франкенштейн. Міст на ріці Будзувці. Ліворуч від дороги — госпіс божогробців, костел Святого Георгія і Вежа блазнів. Праворуч — млини і буди фарбарів. Далі, за мостом, — міська брама, яку називають Клодзькою. Там — князівський замок, там — вежа ратуші, там — фара[464] Святої Анни. Злазь.
— Тут?
— Тут. Я й не подумаю показуватися коло міста. Та й тобі варто було б над цим замислитися, родичу.
— Я мушу.
— Так я і думала. Злазь.
— А ти?
— А я не мушу.
— Я питаю, куди ти поїдеш?
Дзержка подмухом відкинула пасмо волосся. Подивилася на нього. Він зрозумів її погляд і більше ні про що не запитував.
— Бувай, родичу. До побачення.
— Дай Боже, аби у кращі часи.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ
у якому в місті Франкенштейні зустрічається багато старих — хоч і не обов'язково добрих — знайомих.
Майже посередині ринку, між ганебним стовпом і колодязем, розкинулася чимала калюжа, що смерділа гноєм і пінилася від кінської сечі. У калюжі плюскалося досить багато горобців, а навколо сиділа купка обдертих, розпатланих і брудних дітей, які бабралися в болоті, обхляпували одне одного, зчиняли галас і пускали човники з кори.
— Так, Рейнмаре, — Шарлей доїв юшку і тепер шкрябав ложкою по дну миски. — Треба визнати, твій нічний політ справив на мене враження. Летів ти справді непогано, можна сказати — орел. Король літунів. Пам'ятаєш, я тобі щось таке пророкував, тоді, після левітації в лісових відьом? Що ти станеш орлом. Ось ти і став. Хоча думаю, що не без допомоги Гуона фон Сагара, та все-таки. Клянуся своїм кутасом, хлопче, при моєму боці ти робиш величезні успіхи. Ще трохи постараєшся — і буде з тебе Мерлін. І збудуєш нам тут, у Шльонську, Стоунхендж. Такий, що той англійський сховається.
Самсон пирснув.
— А що, — продовжив за мить демерит, — із Біберштайнівною? Ти доставив її у безпеці до брами татусевого замку?
— Майже, — Рейневан зціпив зуби. Він шукав Ніколетту — безуспішно — цілий ранок, по всьому Франкенштейну, зазирав у постоялі двори, виглядав після меси під костелом Святої Анни, забрів до Зембицької брами і на дорогу, що веде до Штольца, випитував, тинявся суконними рядами на ринку. І саме там, у крамниці, наткнувся — на свою превелику радість і полегшення — на Шарлея і Самсона.