Молоді спершу замилувано дивились на це видовище, а далі, напоєні солодощами чудової ночі, принаджені мерехтінням трави та дерев, покволом вийшли і попрямували лугом до ставу, що вигравав пишними барвами.
Кінчивши чотири партії в пікет, як то звичайно бувало щовечора, обидві матері ледве не задрімали на своїх місцях і врешті зібралися йти спати.
— Треба покликати дітей, — мовила одна.
А друга відповіла, глянувши в бліду імлу за вікном, де майоріли дві тіні закоханих:
— Облиш, надворі так гарно! Лізон на них почекає. Правда ж, Лізон?
Стара панна звела свої несміливі очі і відказала властивим їй боязким голосом:
— Звичайно, я на них почекаю.
Сестри пішли на спочинок, а тітка Лізон, поклавши на поруччя крісла своє недокінчене плетиво, вовну та довгого дротика, сперлась ліктями на вікно і почала вдивлятись у прегарний нічний краєвид.
Закохані прогулювались без кінця довго, переходячи луг
від ставу до ганку і знову від ганку до ставу. Вони побралися за руки й не говорили ні слова, ніби душі їхні вийшли зі своєї оболонки і злилися з яскравою поезією, що нею дихала земля. Жанна зненацька побачила у вікні силует старої панни, що вирисовувався у світлі лампи.
— Глянь-но, — мовила вона, — тітка Лізон дивиться на нас.
Жак підвів голову.
— Так, — одказав він, — тітка Лізон на нас дивиться.
І вони знову повернулися до своїх мрій, до своєї прогулянки, до свого кохання.
Тим часом роса вкрила траву. їм зробилося трошки студено від нічної свіжості.
— Вертаймось, — сказала вона.
І вони попростували до замку.
Коли молода пара увійшла знову до вітальні, тітка Лізон, як перше, плела панчохи; чоло її було низько нахилене над роботоіо, а худі маленькі пальці трошки тремтіли, ніби надто стомлені.
Жанна підійшла до неї.
— Тіточко, ми вже йдемо спати.
Стара панна відвела очі. Вони були червоні, так наче вона плакала. Жак та його наречена того не помітили. Враз молодий хлопець глянув на Жаннині черевики і побачив, що вони забризкані росою. Порушений неспокоєм, він запитав ніжно:
— Чи не змерзли твої любі маленькі ніжки?
І тут раптом пальці у тітки Лізон так сильно задрижали, що плетиво з них випало геть, моток шерсті покотився по підлозі,— і, затуливши долонями обличчя, стара панна гірко, конвульсивно заридала.
Молодята кинулись до неї. Жанна, ставши навколішки, відвела їй руки від обличчя і запитала, стурбована та вражена:
— Що з тобою, тіточка Лізон? Що таке?
Тоді нещаслива старенька промовила крізь сльози, діткнута тяжким горем:
— Це… він… він тебе спитав: "Чи не змерзли… твої любі маленькі ніжки?.." Мені ніколи… ніколи ніхто такого не говорив… ніколи… ніколи!..