Ніякої пори року малий Орчик не любить так, як весну. Ще зима надворі, ще хурделиця припадає сивими своїми більмами до вікон, жалібно виє в димарі, ніби проситься погрітись, а він уже чекає. Де ще та весна — надвечір та вночі мороз кусючий, як кропива,— проте чекає.
І радіє, коли зволожується повітря, коли ожеледь затемніє надворі та по шляхах, а краплистий туман повисне між вільхами та березами. Тоді й до школи не хоче йти. І недалеко живе, і вчасно з хати вийде, а поки добереться — неодмінно запізниться. Бо стане під старою тополею і послухає, як потріскує її гілля, ніби скаржиться. Бо зійде на горбок і зупиниться: з горбка видно річку внизу, санні сліди на льоду вже потемніли, начебто жили проступили. А ген-ген ліс видніє, на самому обрії, небо темною стіною підпирає, і він такий чорний, аж синюватий... Поки надивишся на все це, то й на уроки спізнишся.
А то, трапляється, і зовсім до школи не прийде. Сварять його вчителі, що лінькуватий, а Орчикові все те — як горох об стіну: відскакує. І якби ж бешкетував чи шкоду яку робив, то ні. Спокійний він, тихий, дивиться на людей лагідно, роздумливо. І в компанії погані не встряє. А тільки як вийде на сільську околицю, як сяде під ожередом соломи, то й до смерку може там просидіти. Слухає, як миші шарудять у соломі, пищать, а то й б'ються між собою. І солома славно пахне — літом далеким, зерном і холодом... У поле дивиться Орчик, у порожнє й голе поле, по якому лиш бадилляччя стримить похмуре й сиротливе. А чи бачить він щось, крім бадилляччя? Либонь, бачить, бо чого б ото сидіти, втупившись у безмежжя.
Повз той ожеред соломи повертаються додому наші сільські мисливці. Скільки їх у селі? Не так і багато. Як дочекається Орчик такого мисливця, то неодмінно підбіжить запитати, чи вполював щось. Коли вполює дядько зайця чи лисицю, тоді вже Орчик не йде під ожеред, а назирці ступає, все дивиться, як погойдується біля паска вбите звіря... Йде — і дивиться, йде — і дивиться. Так аж до чужої хати може дійти, а потім зупиниться біля воріт і стоїть, ніби очікуючи на щось. Буває, що вийде до нього хазяїн, бо чого то дитині стояти під хатою, і спитає:
— Тобі що?
— Та так...— невиразно промимрить Орчик і неохоче поплентає геть. Ітиме, опустивши плечі, і в землю дивитиметься, наче силкуватиметься щось прочитати під ногами.
Води попід селом! Не тільки річка, а й ті озера в полі, що лишаються після повені, дрібнесенькі струмочки, що течуть-течуть, а потім пересохли — і знову сочаться після дощу чи зливи; в лісі теж ручаї, вода в них прозора, холодна; калабані на торфовиську такі, що в них і мальки водяться, і діти купаються, і жінки шмаття перуть.
Орчика від води за вуха не відтягнеш. А найбільше любить провесінь, коли річка виходить з берегів, затоплюючи луг, коли підступає до села, й хати на околиці тоді схожі на білих лелек, що посідали на воду ловити жаб. Широка напровесні повінь! Блискучі дзеркала розповзаються до поля, скляна прозорість тужавіє поміж деревами молоденького гаю, що вже опушився листям. І м'яко тоді, світло, добре, сонячне проміння сиплеться в твої очі не тільки з неба, а й з відображення, з води.
Ходить тоді Орчик по селу, придивляється, як хто свій човен лагодить. Найпершим, либонь, береться старий учитель Булах Григорій Іванович. Давно вже вийшов на пенсію, то всю зиму — вранці і ввечері — проходжується над старою річкою, заклавши руки за спину, до чогось приглядається, про щось думає. Не зовсім і старий, коли правду казати, а смужечка вусів геть біла, ніби він їх у сметані миє... Так от цей учитель першим береться за свій човен. Знімає з нього сніпки очерету, якоюсь шкрябачкою здирає курячий послід. Забиває діри, перефарбовує. Навіщось кожної весни перефарбовує — то в нього човен зелений, то білий, то коричневий.
Григорій Іванович іноді питає в Орчика:
— А коли ти вже свій човен матимеш, га?
— У батька є,— відповідає Орчик.
Батько свій човен ніколи не привозить додому, лежить у березі. А коли повінь, то човен, прип'ятий ланцюгом до верби, спливає догори, погойдується. Батьків човен хоч і старий, зате міцний, ніколи не розсихається й не протікає. І батько не фарбує його — ото щороку такий він з вигляду підстаркуватий і лишається, наче аж сам і потонути проситься.
Іноді той човен сниться Орчикові. Ніби пливе не по воді, а по снігах, погойдуючись на заметах; потім по квітучому лугу пливе, а поміж травою не метелики пурхають, а лини й сазани шастають, і стільки ж їх багато! Сниться, що пливе човен лісом, поміж лозою, і з-під днища гадюки розповзаються полохливо, сороки вискакують, рятуючи свої довгі хвости. Ось човен уже по ріллі пливе, а рілля ж та чорна, масна, пливти по ній важко, ой важко, хоч бери та руками помагай. Орчик і справді вві сні пробує гребти руками й прокидається. А що спершу не в силі забути недавній сон, то все ще здається, ніби він не в ліжку лежить, а в човні і той човен посувається по хаті — біля скрині, біля столу, біля ослонів...
Є в Орчика спомин — як пливли колись посеред ночі з батьком. Повінь тоді причаїлась на околиці, прохолодна й темна. Батько взяв із собою ліхтар, і Орчик, сидячи попереду, освітлював дорогу. В провулку вода стояла висока, батько ледь-ледь гріб веслом — вузько та й бузини понахилялося з боків стільки, що раз у раз чіпляєшся. Посеред затоплених кущів сиділа курка, і батько, підпливши, зняв її легко й віддав Орчикові. Курка була мокра й змерзла, Як вона сюди залізла? Коли човен стукнувся боком об чийсь дерев'яний хлів, Орчик, звівшись, кинув курку на стріху. Курка вчепилась пазурами за околоти і, б'ючи крильми, важко подряпалася вгору. В хліві приглушено обізвався півень... Пливли вони тоді з ліхтарем у човні, і дерева наступали зусібіч, тихі й замислені. Стрівся їм якийсь дядько, теж у човні, тільки без ліхтаря, і батько запитав у нього:
— Біля Олексючки я пропливу?
— Еге,— проказав дядько.
— А біля Тодора?
— І біля нього...
— Півсвіту води, не сходить.
— Зійде, бо куди ж їй...
Ніч тоді чорна стояла, ніби хто очі зіркам повиколював. А може, не видно було їх, бо з ліхтарем посувалися? Вільхи підступали обачно, й листя їхнє гіркотою дихало, а коли батько ударив веслом об молоду вербу, з неї пилковий цвіт посипався, і все раптом запахло тим пилком: човен, руки, повітря...