Там, на Салах, усі ми повиростали і в люди повиходили.
Так я знову про двоюрідного брата, що ото в гімназії вчився.
Був уже він у восьмому класі чи, може, навіть у сьомому, та тільки надійшов од нього лист, який дуже здивував його батька, батькового, виходить, брата.
Писав у тому листі син, — двоюрідний, значить, наш брат, — щоб не писали йому на конверті: "Кіндратові Макаровичу Сало", а щоб писали так: "Кіндратові Макаровичу Салло"… Щоб писали не одне "ли", а щоб два "ли" писали, бо одне "ли" його не тільки принижує, ба навіть ображає.
Дядько й батько щось довго з цього приводу говорили, сперечались, хитали головами, махали руками, гмукали…
Батько наш сказали:
— Дурниці! Затой… Зарозумівся!
А дядько вдарили руками об стіл і навіть аж крикнули:
— Не затой! А, виходить, вивчився, допойняв, що одного "ли" для вченого мало, треба, виходить, два "ли"!
Батько махнули якось так різко рукою, що дядько аж підскочили та й сказали:
— Твоїм по гімназіях — зась! Твої так волам хвости й крутитимуть, а Кіндя (Кіндрата вони Кіндею звали) вже, значить, вивчились, образуваніє дістали, їм уже одного "ли" замало!..
Батько зскочили з лави і якось аж затремтіли…
Ми, малеча, попритихали по кутках, та тільки сидимо, сопемо.
Та тут, спасибі їм, бабуся кинули куделю та до батька:
— Ну, чого ти, Пилипе, хай бог простить, із той… як пак його… ізнервувався? Може ж, таки й справді для вченого одного "ли" замало?!
Дядько схопились, за шапку та з хати.
Отак колись посварилися батько з дядьком за оте гемонське "ли".
Та як потім уже виявилося, що оте "ли" було не просте "ли".
Брат двоюрідний потім як приїздили до нас, то вийшло, що не в самому тільки "ли" справа.
Вони почали було нас повчати, так ми спочатку дивувалися, а потім, як уже попідростали, тоді вже ми все зрозуміли, про що нас повчали наш дуже вивчений двоюрідний брат.
Стануть, було, серед хати та й проказують:
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
А ми зразу всі й підхоплюємо:
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як малу дитину?..
А вони:
— Тс-с-с-с! Хто це написав?
— Шевченко! Тарас Григорович!
Брат, було, скривляться та так із якимсь аж навіть презирством замотають головою:
— Шевченко?! Чи знав Шевченко, панський кріпак, німецьке слово папір? Дас папір?
Ми аж очі, було, повитріщаємо:
— Паперу не знав?!
— Не знав! І не він цього вірша написав!
— А хто?
— Енгальгардт! Пан Енгальгардт написав! Німець!
Аж руками, було, брат по столу бахнуть.
Ми аж поприсідаємо.
А двоюрідний брат нам і розповідають:
— От досі ви всі пишетеся на прізвище "Сало", не тямлячи про те, що наші пращури були емігрантами з Франції і звалися "де Салло", два "ли", а ви й досі "Сало"… Де дівалося оте "де", я ще не з'ясував, але я це обов'язково з'ясую, — для цього я в гімназії вчився… От узяти, приміром, і таке слово, як "очкур", — усі твердять, що воно ніби наше українське, а як прослідити його історію, аж до теперішніх критиків, то це не що інше, як англо-саксонське слово "о'кей". Ех, ви! Неоковирні!..
II
Вивчилися наш двоюрідний брат на критика…
На отого, що рецензії пишуть, — на п'єси всілякі, на вистави…
Батько їхній уже померли, а наші ще живі були…
От одного разу надійшов до нас лист од нашого двоюрідного брата.
Писали вони нам, що живуть у столиці, працюють по різних університетах, читають лекції, в газетах пишуть. Живуть, — писали, — непогано, добре заробляють і вже викандидатувались у якісь такі дуже наукові звання…
Бабуся, батько, мати та й усі ми дуже зраділи, що Кіндрат Макарович живі й здорові, — живуть добре і т. ін.
Батько зразу ж вирішили їм одписати, щоб до нас вони погостити приїхали з города, бо дядько наш, Кіндратів батько, й мати Кіндрата Макаровича повмирали, і наша рідня була їм, виходить, найріднішою.
Одне тільки дуже батька нашого та й усіх нас засмутило, це те, що Кіндя в листі прописали, що вони вже змінили своє прізвище "Салло", — хоч із двома "ли", — на інше, ніби видатніше, на "Пілящаговський"!!!
Тепер уже йому, мовляв, слід писати так: "Кіндратові Макаровичу Пілящаговському".
Батько з цього приводу похитали сумно головою, а бабуся заплакали:
— Таке прізвище, як Сало, на отаке проміняв!
Батько махнули рукою:
— Не плачте, мамо! Кіндя ж критик та ще й театральний! Може ж, йому нове прізвище більше до вподоби! Хай приїздить! Як-не-як — рідний небіж!
III
От цього літа й приїхали до нас у гості наш двоюрідний брат, Кіндрат Макарович, бувший Сало, а тепер Пілящаговський…
Дебелий, уже в літах, видно, що живе справно…
Ми всі до нього:
— Розкажіть, мовляв, як воно там у вас, у столиці!
— Я, — він каже, — фахівець по театрах, по драматургії…
— Ну, як, — ми до нього, — там у вас із п'єсами? Чи йде "Суєта" або "Хазяїн" Карпенка-Карого?
— Ідуть, аякже ж! — одказують Кіндя. — Ще б пак не йшли, коли вони всі списки з Шекспіра чи з Шіллера! Звичайно, йтимуть…
Батько якось так сірпонулися, а бабуся куделю сіпонули, бо саме пряли…
— І "Запорожець за Дунаєм" іде?
— І "Запорожець", — кажуть, ковтаючи колгоспну ковбасу, Кіндрат Макарович, — іде! Моцартова ж музика!
Ганнуся, комсомолка, племінниця моя, зіскочила з лави і якось так ніби аж вітром промчалась у другу хату…
Принишкли всі…
Помовчавши, батько суворо якось так запитав:
— А нові п'єси які єсть? Чували ми про "В степах України". Чи йдуть, чи не йдуть вони на театрі?
Кіндя презирливо махнув рукою:
— Хіба то п'єси?! Все штампи! Ні характерів, ні типів! Он закордонні…
Батько різко рвонулися з лави.
А бабуся підбігли до батька, обняли його й держать.
— Чого ви, мамо? — тріпонувся батько.
А бабуся зніяковілись і щось таке проговорили, що ми аж не допойняли:
— Та я, синку, того… як пак його… віника ніяк не знайду…
Кіндрат Макарович Пілящаговський (колишній Сало) в цей момент голосно проковтнули шматок ковбаси. Нашої, колгоспної… І взялися за сало. Колгоспне сало, на одне "ли"…
Фіз-культ-ура!
I
У кожної людини єсть приятелі…
Єсть вони і в мене, і у вас.
Це не так уже й важливо, хоч і приємно, а важливо те, що серед приятелів, і в усіх, і в мене, дедалі більшає фізкультурників.