І таким пронизливим блиском блищали в них очі.
А я їм і кажу:
— А чого ж, — кажу, — ну, й слухайте.
— А хто співатиме?
І я вщух.
Справді: хто співатиме? Я б сам не від того, щоб їм чогось заспівати, так у мене такі "голоса, що підіймають волоса…"
На Запоріжбуді був зліт молоді, передових молодих робітників. У парку зібралося тисячі півтори молодих запорожців. Прийшли вони святково одягнені, веселі, гомінкі, радісні…
Після урочистої частини, де кращих з них нагороджували почесними грамотами, був концерт.
Співали молодята, учні восьмої ремісничої школи.
Співали хором, співали соло. Танцювали.
От якби ви побачили, як блищали очі у молодих робітників-слухачів!
Ой, оті очі. Які ж вони жадібні та бистрі.
Вони не вбирають, а хапають, хватають художнє слово, пісню, музику, танок.
Стоїш перед ними, дивишся на них, і тобі аж ніби страшно.
Хочуть художнього слова, хочуть пісні, — всі хочуть: і знамениті інженери, і бистроока, гомінлива молодь. Всі хочуть.
Ну, а що я міг їм сказати?
Я їм сказав таке:
— Дорогі наші товариші. Давайте ми напишемо такі собі полюбовні листи…
Отакі:
"Люба наша Маріє Іванівно Литвиненко-Вольгемут! На лівому березі Дніпра відбудовується "Запоріжсталь". Будує його Запоріжбуд. Якби ви знали, які там хороші люди! І як вони люблять пісню! У вас, Маріє Іванівно, говорить народ, чудесне сопрано. А запоріжбудівці якраз і люблять, щоб їм сопраном заспівали. Чи не поїхали б ви до них та й заспівали: "Лугом іду, коня веду"… А вони вам підтягнуть. Їй-богу, підтягнуть".
А і отакого листа написали:
"Дорога наша Віро Микитівно Гужова! Ви вже були на Запоріжжі й співали чудесним вашим голосом прекрасних пісень. І ви гадаєте, що про вас там не згадують? Згадують, і дуже хороше згадують. Так вони хотять вас не забувати, хотять, щоб ви ще раз приїхали…"
Написали ми отаких два листи, помовчали трохи, аж ось хтось із кутка:
— А я хочу, щоб басом.
— Басом хочете?
— Басом, тільки басом!
— Так тоді давайте попросимо Бориса Романовича Гмирю, — він дуже вміє басом.
— Просимо, — кричать усі, — просимо!
А потім як заходилися усі, як заходилися:
— Юрія Васильовича Шумського хочемо! Театр імені Франка хочемо! Театр імені Шевченка хочемо! Оперу хочемо!
— Та не кричіть, — кажу, — так, а то я сі перепудюсь, — як кажуть наші брати-галичани. Всім напишемо, всіх попрохаємо. Тільки не кричіть.
Понаписували всім.
А потім підвівся один дуже серйозний чолов'яга та й каже:
— А що ж робить Комітет у справах культосвітніх установ? Чому він до нас із таким холодочком?
А другий додав:
— А Комітет у справах мистецтв? Невже він не знає, що в нас тут десятки тисяч робітників жадають пісні та художнього слова?
Ну, що я міг зробити?
— Давайте, — кажу, — самі заспіваємо. Поки там вони, комітети, постанови пишуть, давайте, товариші.
І зразу залунало:
Карії очі, очі дівочі,
Де ви навчились зводить людей…
А з другого кутка тихесенько попливло:
Через тії очі
Бандуристом став.
Пісня шириться, пісня лунає, розлягається.
А очі! Як же вони блищать жадібно, гостро та блискавками. Очі нашого жадібного до пісні, до мистецтва народу.
P. S. Ви пробачте мені, що я пишу про ваші очі. Я знаю, що треба писати і про сталеві конструкції, і про тисячі тонн чавуну, і про все таке технічне чудо.
А мені, — я вам по секрету признаюсь, — хочеться: щоб у пісні, у художньому слові відпочили голови всіх запорожців.
III
Власне кажучи, коли вже писати про нинішніх запорожців, — треба робити так: узяти список з усіма запорожцями — і всіх згадати за алфавітом, бо всі вони своєю працею заслуговують на пошану нашого радянського читача…
На жаль, цього зробити не можна: не вистачить чорнила, тоннами треба підвозити папір…
Ми поговоримо про окремих запорожців, а ви уявляйте, що за кожним, нами отут згадуваним, стоїть іще один такий самий, а за ним — ще один, а за тим — іще один і т. д.
І вийде величезний колектив прекрасних радянських людей, про яких треба писати, — та не тільки писати, а треба всьому Радянському Союзу про них, про їхню самовіддану роботу знати й при нагоді, підносячи келиха, хоча б в умі говорити:
"За ваше здоров'я! Будьмо!"
Давайте ми з вами потиснемо руку Маркові Івановичу Недужку.
Він інженер, лауреат Сталінської премії, начальник монтажних металоконструкцій.
Це — його фах, спеціальність…
А він собі чорнявий, з бистро-лагідними очима, в синьому спецкостюмі й усміхається…
Може, він коли-небудь буває й сердитий, — ми його таким, між іншим, не бачили, але це може бути, бо робота в нього дуже сердита.
Може ж людина розгніватися, коли бачить перед собою гори пошматованих, понівечених металевих конструкцій, що не знати, як за них братися, з якого кінця, — так усе переплетено, перегнуто, погнуто, а йому ж треба за це братися, треба з цього "конгломерату" змонтувати струнко-ажурне плетиво чудесних цехів…
Може, він і сердиться, а проте береться. Береться сміливо й ретельно.
Батьківщина за його роботу по швидкому монтажу металоконструкцій нагородила його Сталінською премією.
Це — коли він працював на Уралі.
Так ви гадаєте, що він заспокоївся, повернувшись на Запоріжжя?
Нічого подібного.
Він побачив перед собою тисячі тонн покрученого, погнутого, переплетеного в якомусь диявольському хаосі — заліза й сталі і подумав:
"Невже ж йому пропадати? Невже ж усю цю масу людської снаги наново переливати, переробляти?"
— Ні, ні і ні! Треба використати.
І під високим лобом, прикрашеним чорнявим волоссям, зразу ж назріває гостра винахідницька думка…
А за думкою вже вимальовується, а потім вибудовується оригінальний верстат для виправлення покручених конструкцій.
І мертве оживає…
Потвора перетворюється на ажурне мереживо…
А колишній дніпропетровський хлопчисько — тепер знаменита людина не тільки на Запоріжбуді, і не тільки на Запоріжжі та на Україні, а в цілому Радянському Союзі.
А може, та не може, а таки справді, ім'я Марка Івановича Недужка перескочить океани та моря, щоб уславити творчу людську мисль — думку радянського інженера.
Марко Іванович Недужко…
Вчепила йому доля отаке прізвище: Недужко.
Міняємо це прізвище без згоди хазяїна.
Марко Іванович Недужко — не Недужко, а Дужедужко.