Та воно ж якраз перед Травневими святами, — народ хоче зустріти свято урочистіше, зеленіше й чистіше.
Щодо зелені — особливих заходів вживати не слід: усе зараз зазеленіло та як зазеленіло!
Кучеряво-зелено все навкруги…
А прибратися та причепуритися перед святами — всяк розуміє, що треба.
Ідеться не сумно, бо обабіч соші озимина зеленіє, сходить рання ярина, сіють пізню.
І ген аж он трактори сівалки за собою водять, і плуги, і культиватори…
По селах, на городах — похилені жіночі й чоловічі постаті, — городину садять.
І хати мастять.
Багато нових хат.
То вже побудовані на місці великого пожарища.
Село Великополовецьке, районний центр. В 25 кілометрах од Білої Церкви.
Вбік!
У який бік?
Як їхатимете, поспитайте: вам розкажуть.
Ми їхали в колгосп "Червоний гігант", де працює ланковою Герой Соціалістичної Праці Г. Д. Кошова, й везли туди, з доручення нашої президії Спілки радянських письменників України, подарунок — бібліотеку, щоб закласти фундамент майбутньої великої колгоспної бібліотеки.
Районна бібліотека у Великополовецькому районі єсть, та не завадило б, коли б кожний колгосп мав би й свою книгозбірню.
От ми фундамент такої бібліотеки в "Червоному гіганті" й закладали.
Село Великополовецьке…
Хороше село.
Переділене ніби на дві половини величезним ставком…
Все в садках…
Ще, розуміється, відчувається вогняний подих Великої Вітчизняної війни, але уже й парк посадили, і будинки підремонтували, і чистенько…
Половців на селі ми не бачили жодного, живуть там тепер колгоспники-половчани.
На селі людей небагато: на полі вони всі тепер.
І районне керівництво все тепер "у борозні"…
Треба було нам у "Червоному гіганті" урочисто піднести наш подарунок, — довелося це зробити рано-вранці, на колгоспному подвір'ї, в час, коли колгоспники зібралися, щоб іти на поле!
Так ми й зробили!
І чи не урочистіше це вийшло, ніж це робилося б у клубі чи в театрі!
Час-бо який!
Кожна хвилина дорога!
Поговорили, подарунок піднесли та й ухвалили всім колгоспом прозвати бібліотеку так:
"Бібліотека імені Героя Соціалістичної Праці Ганни Кошової".
У Ганни Денисівни побували ми і вдома, і на її трьох гектарах, де вона сіяла буряки, щоб дати по 800 центнерів з гектара, виконати своє зобов'язання перед державою.
Вона була занепокоєна, що нема дощу.
— А як не виконаю?! Як я Микиті Сергійовичу в очі дивитимусь?
А тут якраз уночі дощ!
Одразу ж і сіять.
Ганна Денисівна сама ходить за сівалкою, сама придивляється і за культиватором, і за боронами.
На ходу збирає капустяне коріння (торік тут був колгоспний город), наказує запалити купи торішнього на межі бур'яну.
— Воно ж нам капоститиме потім! Різні кузьки-шкідники там плодитимуться…
І вже знову біля сівалки.
— Вішта! Вішта! Та протягай далі, я тобі кажу, а то ж двічі краї треба буде обсівати!
І воднораз уже кинула оком на культиваторщиків:
— Куди ж ото ти повів? Хіба я тобі так показувала? Прямуй на вербу! На вербу прямуй!
А тут іще й фотокореспонденти:
— Надівайте, Ганно Денисівно, піджака з орденами, та ставайте отут, бо інакше нічого не вийде!
— А тепер скидайте, ми вас за сівалкою сфотографуємо!
А на другім березі невеличкої річки Роставиці частина ланки під лопату картоплю садить.
— Чому під лопату?
— Нічого, нічого! Це — такий сорт! — посміхається Ганна Денисівна.
Ганні Денисівні Кошовій — 76 літ.
— А на літературний вечір прийдете, Ганно Денисівно?
— Аякже ж! Обов'язково! Ви тільки не дуже рано його розпочинайте! Я все ж таки сьогодні думаю буряки кінчати!
І раптом до Казика Тригуба:
— Ти ж мені, дитино, збігаєш обід з дому принесеш!
Казик Тригуб теж колгоспник.
Віком він трохи молодший од Ганни Денисівни, бо Героєві Соціалістичної Праці всього тільки — 76, й Казикові теж не менш, як десять, а то, може, й одинадцять — він уже в четвертому класі, а тепер от вийшов на поле землю культивувати.
У нього довгий батіг, він ним над кіньми помахує й серйозно каже коням:
— Вйо! Вйо!
А як фотографували сівбу буряків, то Ганна Денисівна покликала Казика:
— Ви й його зніміть! Він у мене роботяща людина!
А до Казика:
— Отут стань! Та батога сторч постав! Отак! Щоб усі бачили, що ти не гуляєш.
На літературний вечір Ганна Денисівна прийшла, весь прослухала, подякувала, а як присоглашала письменників обов'язково приїхати восени подивитися на врожай, сказала жартома:
— З косами приїздіть! З косами!
— А з ложками можна?
— Ложки знайдуться! І те, за що ложка чіпляється, теж найдеться! Приїздіть!
Праця йде на селі "розгорнутим", як то кажуть, "фронтом". Між іншим, весняна сівба, це — не танці.
Трудна була на селі весна 1947 року.
І коні були не ті, і воли не ті, і трактори не ті…
— Ех, якби ви до війни були подивилися, які отут коні ходили, які корови були! — сумно посміхаючись, казав нам літній уже колгоспник. — Хіба ж такі?! Та нічого: ще два-три тижні, травичка підросте, — вони й повеселішають.
А проте зараз ще:
— Та нічого! Переборемо! А на вареники приїздіть! З вишнями! А схочете — з сиром наваримо!
Все для перемоги, велика упертість в боротьбі і велика віра в перемогу.
Такі люди не здаються, такі люди не можуть не перемогти!
Єсть у "Червоному гіганті" сімнадцятилітня ланкова Катя Пустовіт.
Комсомолка.
Скільки ж у цієї дівчини енергії!
Вона — учениця Ганни Денисівни Кошової, що, сприйнявши досвід учителя, уже самостійно керівник молодіжної ланки.
Змагається з учителем.
На зборах Катя скоса поглядала на Золоту Зірку, що сяє на грудях в учителя, поглядала і усміхалася:
— Буде і в мене Золота Зірка! Буде! Буде! Буде!
І таки буде!
Не може не бути, бо і Катя — ланкова, — і вся її ланка працюють так, що "іскри з рук летять".
І хіба така Катя одна по колгоспах?
Скрізь вони рясно розквітли за ці роки: наша чудесна молодь, наша радість, наша надія!
Додому з Великополовецького ми поверталися знову ж таки через Білу Церкву.
Графині Браницької вже, кажуть, у Білій Церкві нема!
І в паспортному столі — не прописана.
На наше запитання:
— Де тут живе графиня Браницька? — нам відповіли:
— Не живе! А головне, майте на увазі, що ніколи вже й не житиме!
— Ми не проти! — відповіли ми.
Біла Церква — зелена й кучерява.