— Благодать... Господня... на весь мир християнський...
Молода вмить доглянула нового гостя, прибігла з бойким фуркотом спідниць.
—Хто тобі казав, Сильвестере, що сьогодня маю весілля? — защебетала приязненько.
— Воля моя поступила, і то так, як моя сила... Чи чула ти образ Соломона на святім ложі?
— Ні, не чула...— широко сміється Оленка і холодить лице хустинкою з монограмою.
— Чуй, ти, базікайло! — торочить Текля з сирітського захисту.— Се тобі таліяни зробили, що?
Вона чіпає настирливим пальцем позагублюваний, зле підгоєний слід рани від чола до уха Сильвестра, але зараз подається, мов від удару, і холоне...
Чиниться рух: юрба мече собою з краю у край і шумить глухим квилінням. Се божевільний встає з місця на весь ріст, випростовує розлогі плечі, мов від проникливого болю, морщить чоло, високе та сміле, як у філософа, аж на переніссі укладаються одна за одною вижолобини на зразок потрійної підкови. Скосо й зловіщо блискають тьмяні очі, смертельний страх трусить суставами... Він зісунув н одну свої смугасті брови, бачить сім ступенів пекла, хаотичні примари блимають у сутінках духа, глянь, вщухнув весь, дрижить...
— Гей, у тій войні... огниста туча залізним гребенем кучері мені чесала... Три тисячі капель крові з моїх ран гилило, три тисячі сліз потекло по косогорі, червоній...
Блукав очима кудись по височинах:
— Монте Фальконе... Сан Мікелє...
— Набік, набік!
Клекіт такий, мов зачароване озеро горі дном вивертається. Блощиці виповзають, не можуть діждатися пори, сипляться з одежі, як гречана полова. На середині бараку під самою стелею горить бліда електрична зірка. І все те внизу чорне, злякане на смерть, розп'янене голодом і тугою, подобає на візію костей, яку бачив напівумерлим серцем святий еклезіаст.
— Не можу взяти пріми, нема кому акордувати. Дуже швидке темпо беруть.
Старий музика, чахлий, як листок на відлеті, скрипку з лівої руки опер на праве плече, вітром по струнах бренить душа його, високо піднявся над марні турботи доземлі, над саме життя. Розуміє зерно і плід, сумерк і ранню зорю, блакить над верхами і тьму упадків, увесь хоровод змін. Читає у буквах долі, як у ході світел небесних, не дивується нічому його снігом побілена голова Аріоста.
— Тілі-тілі, ваті-ваті, тьох, тьох, тьох!
Чорний опецькуватий дудельник має рот випханий повітрям, як ангел, що сповіщає останній суд світові. З-під злиплого чуба пливуть струйки поту, й від сього щоки блищать так само, як бляшки кларнета.
З дороги, діти, з дороги!
Ох, як мрійно журчить музика під пальцями Олекси Мамая! Гей дівчину милує він скрипку розкоханими руками, то кокетно приблизить до неї ухо, мов наслухує шелестіння любовної казки, то стріпне химерно довгим чубом, що в нього повисає аж на перенісся, відкине інструмент далеченько на рам'я, зблідне... забуде себе... відлетить у просторонь... Місяць у роздолі, шатра сіріють, червоною ниткою мерехтить похід — на розпутті трепета, а під нею козак Мамай тонкі струни тручає:
— Тілі-тілі, ваті-ваті, тьох, тьох, тьох!
Не сніжнобіла се айстра мелькає під осінню негоду — се чепчик дижурної сестри: стрункий парубок стоїть напроти неї, розгорілий, як грань, сльози п'яного щастя течуть до уст, чудові блакитні очі не видять — мимрить щось недоладне. Сестра цупко держить його за руку, числить удари живчика, розпитує:
— Де мешкаєш?
— Де ж би, в добрім місці.
— То ніби де?
— А в шпиталю, під самим цвинтарем.
— Десять, одинадцять...
— Е, пустіть, що ви? Я такий обізнаний зі шпиталем, .і він зі мною, що нинька я хорий, а завтра здоров. Запанібрата з докторами...
Губить основу думок, бореться зі знемогою і хрипить:
— Сила народу, пане... того, сила народу...
А музика пливе легко, сонно, як місяць нічкою на стихлій воді вихитується. Ще один-другий акорд, немов зов серед руїн, плач за мрією, що осипалася з красок,— І тиша.
Се досвіт.
У вікна б'ють з дзвінким шелестом дощові крапелини. Імжить сива студена мряка. Кути починають позіхати нудьгою, мов сцена після гамірної трагедії, засмічена лахміттям, тлінню квіток, що валяються поміж мервою і пилом. Раз у раз відчиняються двері, і пасмо синього світла паде на щоки, дивно знагла поблідлі, на очі, згашені без рятунку... Отруйний чад ночі снується, як тяжка ммна. Дітвора, збуджена ким попало, пурхає, мов ті піблики з барлогів, біжить нарозтіч.
— Та пождіть, гостоньки любі! Ви куди? Ось зараз кінець... Ще ж тільки... дарування!—зупиняє втікачів зажурена молода та поблискує пустою тарілкою з цеглястою рожею на дні.
Дарма! Кожний втискає уха в ковнір, голову в кучму, баби закутуються в ковдри. Остання злазить із вікна костлюха, що то на її лиці видно лиш плями очей, і кидає на тарілку молодої... усміх вдячності.
Ох, як пусто довкола! Всі пережиті дива стають сном, хоч після них в устах гіркий смак полину. І тільки одно — безумовно правдиве і грубо тручає приспану душу: цвинтар на кінці битого шляху, хиткі тіні, що трудяться там ранньою годиною, та довгі шнури хрестів, що падуть раменами в досвітнє небо.