Фельдшерка почервоніла:
— Вибачте, я від нервів. Просіть ви, може, вона хоч вас послухає...
— Чи ви, Мариню, така пані, аби вас просити? Встидайтеся. У лікарні тепленько, файненько, біла постіль... Бо, бігме, більше вам зупи не принесу!
— Що, не зібрали ще бабу? — грюкнув дверима голова сільради. — Не хоче?
— Не хоче... — похнюпилася фельдшерка.
— Бабо, — приступив до ліжка голова, червоний від морозу, — що ви собі думаєте? У Франції люди замерзають і ніхто їх в лікарню не бере. Вас ще й просити треба. Зараз міліцію приведу: візьмуть вас за ноги й руки і в машину.
— Та її спочатку обстригти треба.
— То стрижіть, я вам поможу.
— Ні, — озвалася тихо стара.
— Чуєте, бабо, людям дивно, що ви так на пси зійшли!
— Та вона вже від осені лежить. Питали, чи що болить. Казала — ні. Ні, то й ні. Один син вмер ще замолоду, а другий — п’яниця. Питаю: "Може, Мариню, вмирати зібрались?" Каже: "Ні". Ліпше вже вмерти, ніж в такому смороді та бруді жити.
Голова потягнув кожух, але баба міцно трималася за край.
— Ого! Та ми вас ще на ноги поставимо. Ходіть, Маріє Федорівно, сюди. Ось візьмемо ножиці...
Баба шарпнулася й попросила:
— Не треба!
— Що, кіс шкода?
— Шкода, — сказала баба й заплакала.
Тепер, коли вона трохи відтала, з нею можна було робити все. З баби зняли драну хустку. Коси мала густі й зовсім не сиві.
Шоферові набридло чекати і він засигналив. Почали сходитися сусіди. Бабу, обстрижену і сяк-так помиту, вивели під руки й посадили в машину. Голова в неї хилиталася з боку на бік, як у ляльки.