— Ну, він не заслуговує на таку гучну назву,— засміявся мустангер.— Хатина — ось слово, яке більше пасує до мого хакале.
— Де вона стоїть? Десь там, де ми сьогодні були?
— Не дуже далеко звідси. Щось із милю. Бачите оті верхівки дерев на заході? Вони затіняють мою хатину від сонця й захищають від бурі.
— Як би я хотіла поглянути на неї! Ви кажете, зовсім проста хатина?
— Зовсім проста.
— І стоїть на відлюдді?
— На десять миль навколо — жодного житла.
— Серед дерев? Мальовнича?
— Ну, це як на чиє око.
— Мені хотілося б побачити її і скласти свою думку. Ви кажете, всього миля звідси?
— Миля туди, миля назад, отож дві.
— Пусте. Це не забере й двадцяти хвилин.
— Чи ми не зловживемо терпінням ваших родичів?
— Чи, може, вашою гостинністю? Пробачте, містере Джеральде,— провадила дівчина, і на обличчя її раптом набігла тінь.— Я про це не подумала. Мабуть, ви живете не сам? Хтось іще ділить з вами ваше... хакале, як ви його назвали?
— Так, справді. Відколи я тут, зі мною живе одна людина...
Тінь на дівочому обличчі видимо потемніла.
Перш ніж мустангер встиг доказати, в уяві його супутниці виник образ людини, що могла ділити з ним оселю: дівчини її літ, можливо, трохи повнішої, із смаглявою шкірою, ледь косуватими очима-мигдалина-ми, з блискучими, мов перлини, зубами, легким рум'янцем на щоках та густими, наче хвіст гнідого, косами; на шиї — намисто, на зап'ястках і кісточках ніг — браслети; коротка, вигадливо вишита спідничка, на тендітних ніжках — мокасини та хутряні гетри з торочками й шнурівкою. Ось який образ подруги мустан-гера нараз постав перед внутрішнім зором Луїзи Пойн-декстер.
— Може, тій людині, що живе з вами, не сподобається поява гості, та ще й незнайомої? [116]
— Навпаки, він завжди радий гостям, і знайомим, і незнайомим. Мій молочний брат — дуже товариська людина, але в нас на Аламо йому, бідоласі, не часто трапляється когось бачити.
— Ваш молочний брат?
— Атож. Його звуть Фелім О'Нійл — він, як і я, родом із Смарагдового острова (40), з графства Голуей, тільки його ірландська вимова ще помітніша.
— Ірландська вимова... Хотіла б я почути, як говорить уродженець графства Голуей. Кажуть, там вона найвиразніша. Це правда, містере Джеральде?
— Мені судити не випадає, бо я й сам з Голуею. Та якби ви погодилися на півгодинки скористатися Фелі-мовою гостинністю, то мали б добру нагоду скласти власну думку.
— З великою охотою. Це ж буде щось таке нове, незвичайне. А тато й усі інші почекають. Там і без мене жінок вистачає, а як хтось і занудьгує, то нехай пошукає наших слідів. От і будуть їм лови, яких вони хотіли. Отже, сер, я приймаю ваше запрошення.
— Боюся тільки, що не буде чим вас почастувати. Фелім кілька днів залишався сам, а мисливець він ніякий, отож у коморі в нього, мабуть, не густо. Добре, що ви встигли поснідати перед усіма тими перегонами.
Та не Фелімова комора спонукала Луїзу Пойндекстер звернути з дороги й не його ірландська вимова; і не таке вже велике було в неї бажання побачити мустанге-рове хакале. Нею владно керувало інше почуття, якому вона не мала сили опиратись, і дівчина скорялася йому, так наче вірила, що то її доля.
Вона побувала у відлюдній хатині на березі Аламо й з видимою цікавістю оглянула і зовні, і всередині це незвичайне житло; з приємним подивом побачила в хатині книжки, письмове приладдя та інші речі, що свідчили про тонкий смак господаря; залюбки слухала Фелімові балачки; не відмовилась і від частування, покуштувавши потроху всього, що їй пропонували, окрім, хіба, особливо невідступної "крапелиночки з оцього-от свіжісінького бутля",— і нарешті поїхала, видимо весела й задоволена.
Та її піднесений настрій тривав недовго — лише доти, доки його живили нові, цікаві враження. Знов їдучи
(40) Поетична назва Ірландії.
[117]
квітчастою прерією, дівчина замислилась, і раптом у неї майнула одна думка, від якої аж похололо серце.
Може, вона згадала про свого батька, брата та друзів, яких змусила так довго непокоїтись за її долю? Чи злякалася, що її поведінка може здатись легковажною?
Ні, аж ніяк. Темна тінь набігла на Луїзине чоло посеред квітучої прерії від зовсім іншої, куди боліснішої думки. Цілий той день — і тоді, коли їхали з форту, і наздогнавши її серед прерії, і рятуючи від небезпеки під час втечі, і коли вони стояли на березі озера, а потім разом верталися через прерію, і в своїй скромній оселі,— одне слово, скрізь і весь час,— її супутник був дуже чемний до неї, поводився, як справжній джентльмен, і не більше!
Розділ XVIII РЕВНОЩІ ХОДЯТЬ НАЗИРЦІ
Із більш як сорока вершників, що вирушили на допомогу Луїзі, лише кілька чоловік заглибились далеко в прерію. Втративши з очей табун диких кобилиць, плямисту лошицю й мустангера, вони почали губитися один від одного і невдовзі розтеклися по широкій рівнині — поодинці, по двоє, а то й купками по троє-четверо. Більшість їх, не маючи ніяких мисливських навичок, дуже скоро збилися зі сліду мустангів і подалися за іншим слідом, можливо, того ж таки табуна, але давнішим.
Загін драгунів на чолі з молодим офіцером, недавнім випускником військової школи у Вест-Пойнті, також збився на хибний слід, а за ним потяглись і всі, хто їхав позаду.
Місцевість, де йшли пошуки, була нерівна, то там, то там помережана пасмугами чагарів. За тими чагарями та узвишшями розрізнені купки шукачів скоро перестали бачити одна одну, і хвилин через двадцять після того, як вони вирушили, дикий птах, ширяючи у високості, міг би вгледіти з півсотні вершників, що виїхали в дорогу гуртом, а тепер чимдуж мчали в різні боки.
Лише один з них не збився зі сліду. Він весь час їхав самотою на дужому рудому коні, хоча й не вельми гарному, зате прудкому й витривалому. Синій сюртук напіввійськового крою і синій же кашкет виказували [118] в тому вершникові відставного кавалерійського капітана Кассія Колхауна. І то був справді він, єдиний, хто не згубив сліду і чимдуж мчав уперед, підганяючи свого рудого хлистом та острогами. Та й самого його підганяла думка, гостріша за остроги, змушувала напружувати всі сили, щоб досягти мети.
Витягши вперед шию, мов голодний гончак, він летів тим слідом, сподіваючись, що наслідки гонитви винагородять його за все.