— Що це таке? — спитала дівчина, показуючи на огорожу.
— Пастка на мустангів,— відповів Моріс.
— Пастка на мустангів?
— Загорода, щоб ловити диких коней. Вони заходять між ці крила, що, як ви бачите, простягнуті далеко в прерію. Тварин приваблює вода, або їх заганяє сюди гурт мустангерів. А коли вони опиняться в цьому кора— [111] лі, спіймати їх уже не важко. Тут їх беруть на ласо заіграшку.
— Бідолашні тварини! Це ваша загорода? Ви ж му-стангер, так ви нам казали?
— Атож, я мустангер, але не ловлю коней в такий 'спосіб. Я волію робити все самотужки й рідко спілкуюся з іншими мустангерами. Тим-то мені ця загорода не підходить — тут потрібно щонайменше два десятки загоничів. А моя зброя, коли можна так сказати, це моє ласо.
— І ви орудуєте ним вельми вправно! Я чула про це, та й сама сьогодні бачила.
— Ваші слова дуже втішні для мене, але ви помиляєтесь. У преріях є люди, мов народжені для ласо,— це мексиканці. І те, що ви так люб'язно назвали вправністю, видалося б їм просто незграбністю.
— А може, містере Джеральде, ви з скромності переоцінюєте своїх суперників? Мені казали про вас зовсім інше.
— Хто?
— Ваш друг, містер Зебулон Стамп.
— Ха-ха! Старий Зеб — кепський знавець, коли йдеться про ласо.
— Мені теж хотілося б навчитись кидати ласо,— промовила молода креолка.— Кажуть, ніби це не ли-чить жінці. А чому, коли в цьому немає нічого поганого, а людині подобається?
— Не личить жінці? Та не менше, ніж стрільба з лука чи катання на ковзанах! Я сам знаю одну дівчину, яка чудово кидає ласо.
— Вона американка?
— Ні, мексиканка, живе на Ріо-Гранде, але часом приїздить сюди, на Леону: в неї тут родичі.
— Молода?
— Так, приблизно вашого віку, міс Пойндекстер.
— А яка на зріст?
— Трохи нижча за вас.
— Але, напевне, куди гарніша? Я чула, що мексиканки набагато переважають нас, американок, вродою.
— Як на мене, то креолки до цього поділу не входять,— галантно зауважив мустангер.
— Цікаво, чи я змогла б навчитися кидати ласо? — знов повернула на своє молода креолка, ніби й не почула його компліменту.— Чи мені вже пізно починти?а— [112] Кажуть, мексиканців навчають цього змалку, тим-то вони такі мастаки в цьому ділі.
— Зовсім не пізно,— запевнив її Моріс.— Рік чи два практики — і ви кидатимете ласо цілком вправно. Я й сам усього три роки як почав, а...— Мустангер замовк, щоб не вийшло, ніби він вихваляється.
— А тепер ви кидаєте його, як ніхто в Техасі,— докінчила за нього дівчина.
— Ні-ні! — зі сміхом заперечив він.— То все вигадки Зеба Стампа. Він оцінює мою вправність, порівнюючи її зі своєю.
"Що це — скромність? — думала молода креолка.— Чи він просто насміхається з мене? Якби це було справді так, я б просто збожеволіла!"
— Певно, ви хотіли б повернутися до свого товариства? — спитав Моріс, помітивши її неуважливий погляд.— Ваш батько, мабуть, уже турбується, що вас так довго немає. І ваш брат, і кузен...
— Так, справді,— квапливо мовила Луїза чи то з жалем, чи то з досадою в голосі.— Я зовсім забула. Дякую вам, сер, що нагадали про мій обов'язок. Вертаймося.
Знову сівши в сідло, вона поволі, якось знехотя, взяла поводи й торкнула коня острогами, так неначе їй шкода було покидати ту "пастку на мустангів".
Коли вони знов виїхали на відкриту рівнину, Моріс подався зі своєю супутницею до місця їхнього сніданку в прерії найкоротшою дорогою, навпростець.
Дорога йшла дуже примітною місцевістю, у Техасі такі називають "бур'яновими преріями" — ще від часів перших поселенців, що не завдавали собі клопоту шукати милозвучних назв.
Уродженка Луїзіани побачила навколо себе величезний розкішний квітник, що простелився, здавалось, аж до небокраю,— квітник, насаджений і виплеканий самою природою.
Це прекрасне видовище здатне зворушити й пом'якшити навіть найзашкарублішу душу. Я знаю одного неписьменного звіролова, звичайно сліпого до краси, який, проходячи такою-от "бур'яновою прерією", щоразу спиняється серед квітів, які буяють ген довкола на рівні його грудей, з хвилину милується їхніми ніжними віночками, а тоді мовчки простує далі, з теплішим [113] почуттям до людей і твердішою вірою у всемогутність небес.
— Ох, яка краса! — в захваті вигукнула молода креолка, мимохіть спиняючи коня.
— Вам подобається цей дикий краєвид, міс Пойн-декстер?
— Подобається? Мало сказати, сер! Я бачу тут усе найяскравіше і найпрекрасніше, що є в природі: зелену траву, дерева, барвисті квіти,— все, що ми вирощуємо великою працею, а зробити таким досконалим ніколи не можемо. Тут нічого не бракує — цей дикий сад бездоганний з будь-якого погляду.
— Тут немає будинків.
— Як на мене, вони тільки зіпсували б картину. Я люблю краєвид без будинків — щоб ні цегляні стіни, ні черепичні дахи, ні димарі не вдиралися в зелень дерев. Під тими деревами я хотіла б жити, під тими деревами хотіла б...— з її уст мало не злетіло слово "кохати", та вона вчасно похопилась і сказала зовсім інше: —...вмерти.
Молодий ірландець вчинив жорстоко, не признавшись дівчині, що її слова — то немовби відлуння його власних думок і почуттів, через які він і жив тепер у дикій прерії. Якби не ті почуття, що переросли майже в пристрасть, він навряд чи коли став би Морісом-мустангером.
•Романтичні почуття не можна задовольнити бутафорією. Не підживлені реальністю життя, вони дуже скоро захиріють. Моріс посоромився б признатись самому собі, що коней він ловить задля розваги, аби тільки жити в прерії. Власне, колись він, може, й думав так, але останнім часом цілком перейнявся гордістю ловця-професіонала.
Його відповідь була стримана й прозаїчна.
— Боюся, міс, що вам скоро набридло б таке суворе життя — без покрівлі над головою, без товариства, без...
— А вам, сер? Вам же воно не набридає? Якщо мені сказали правду — а це сказав ваш друг містер Стамп,— то ви живете таким життям уже декілька років. Це так?
— Цілком так. Просто я не маю іншої професії.
— Якби ж то і я могла сказати про себе те саме! Я так заздрю вам і певна, що була б щаслива, довіку живучи серед цієї прекрасної природи. [114]
— На відлюдді? Без друзів? Навіть без покрівлі над головою?
— Я такого не казала. Але я й досі не знаю, як живете ви. Ви ж маєте будинок?