Але як записка потрапила до Койота? Певна річ, від Хосе!
То, виходить, її слуга — зрадник? Чи, може Діас перестрів його на дорозі й забрав записку силоміць?
І те, й те припущення цілком слушні. Від Діаса можна сподіватися й не такого; що ж до Хосе, то вона й раніше мала підстави сумніватись у його вірності.
Ось про що думає молода мексиканка, знов піднімаючись схилом над річковою долиною.
Нарешті вони досягають вершини і виїжджають на знайому галявину. Тепер Ісідора їде поряд з управителем.
Та Мігеля Діаса там немає, і взагалі нікого немає, а що найприкріше для Ісідори — ніде не видно ані клаптика паперу! На траві лежать її капелюх, її сера-пе, довгий кінець ласо з розпущеним зашморгом — і більш нічого.
— Вертайтеся додому, сеньйоре Беніто. Мабуть, той чоловік прийшов до тями й спромігся сам сісти в сідло. Ну й хвалити Бога... Але пам'ятайте, друже Беніто, все одно нікому ні слова. Розумієте?
— Розумію, доньє Ісідоро.
Управитель повертає назад і невдовзі зникає за гребенем пагорба.
Молода мексиканка лишається на галявині сама.
Вона зіскакує з сідла, накидає на плечі серапе, надягає сомбреро — і знов обертається на гарненького ідальго. Потім повертається до коня й сідає в сідло — повільно, механічно, так наче думки її десь далеко...
В цю мить на галявину, скрадаючись, виходить бідолашний Хосе.
Не давши йому отямитись, донья Ісідора різко запитує:
— Де мій лист, кажи?
— Я одніс його, пані.
— Кому?
— Я... я залишив його... в готелі,— затинаючись і бліднучи, відказує слуга.— Дон Морісіо виїхав звідти.
— Брешеш, негіднику! Ти віддав його донові Мігелю Діасу. Мовчи! Я сама бачила листа в нього.
— О сеньйоро, пробачте мені, пробачте!.. Я не винен, їй-Богу, не винен. [314]
— Дурень, треба було придумати щось розумніше. Ти сам себе виказав. Скільки заплатив тобі дон Мігель за зраду?
— Життям присягаюся, пані, то не була зрада. Він... він примусив мене... погрожував, бив... Мені... нічого не заплатили.
— То я тобі заплачу! Ти мені більше не слуга. А платня ось тобі... ось тобі... ось тобі...
Не менш як разів десять повторює Ісідора ці слова, і за кожним разом її хлист падає на плечі зрадливого слуги. Він пробує тікати, але марно. Його знов і знов спиняє страх перед розпашілим конем, що може збити його з ніг і потоптати копитами.
Биття кінчається аж тоді, коли на смаглявій шкірі нещасного з'являються сині пасмуги.
— А тепер, негіднику, геть з моїх очей! І щоб я більш ніколи тебе не бачила. Геть!
Вигнаний слуга притьмом виконує наказ. кумедним поспіхом, мов переляканий кіт, він кидається навтіки, радий сховатися зі своєю ганьбою в колючих заростях.
Ісідора теж не довго лишається на галявині. її гнів змінюється глибокою зажурою. Ті підступні людці не тільки перешкодили їй здійснити свій намір, а й заволоділи її сердечною таємницею.
Вона знов поганяє коня додому і, під'їхавши до гасієнди, бачить незвичайну картину.
По всій садибі метушаться люди. Пеони, вакеро, хатня й кухонна прислуга, всі сполохано гасають сюди-туди — з поля до коралів, від коралів до подвір'я — всі перелякано галасують. Чоловіки квапливо озброюються хто чим може; жінки стоять на колінах і волають до неба про допомогу, звертаючись до всіх незліченних заступників, що є в мексиканських святцях.
— З якого дива такий переполох? — запитує Ісідора. Це запитання звернене до управителя — першого,
хто трапився їй на очі.
Виявляється, десь у прерії вбито людину. Жертвою став один з новоселів Каса-дель-Корво — син американського плантатора, що придбав той маєток. Кажуть, убивство вчинили індіанці.
Індіанці! Це слово одразу пояснює весь шарварок, що зчинився в гасієнді дона Сільвіо. Зрозумілим стають і молитви, і гарячкові пошуки зброї.
Те, що вбито людину,— випадок у цій країні непога— [315] мовних пристрастей цілком ординарний, і сам собою він не справив би такого враження, тим більше що загинув чужинець, "американо". Але те, що в околиці з'явились індіанці,— зовсім інша річ. Це вже реальна небезпека.
У доньї Ісідори новина викликає інше почуття. Не страх перед дикунами — їх вона не боїться. А от ім'я загиблого пробуджує в ній думки, що вже завдавали їй болю раніше. Ісідора знає, що в нього є сестра, яку всі вважають дивовижною красунею. Вона й сама бачила ту дівчину і змушена була погодитись із загальною думкою.
Та не це крає серце молодій мексиканці. Вона чула, що ту славлену кралю бачили в товаристві Моріса Джеральда. І тепер звістка про смерть її брата збудила в душі Ісідори оте ревниве почуття. Але за хвилину воно минуло, поступившись місцем звичайній байдужості до долі незнайомої людини.
Минає кілька годин, і донья Ісідора з болісною цікавістю, не на жарт стривожена, чує вже іншу новину. Виявляється, той кривавий злочин вчинили не команчі, а біла людина — Морі с-м устангер!
Отже, ніяких індіанців поблизу немає.
Ця нова звістка заспокоює слуг дона Сільвіо, зате на його небогу справляє цілком протилежне враження. Ісідора не знаходить собі місця, і не минає й півгодини, як вона вже спиняє свого коня в селищі перед готелем.
Ось уже кілька тижнів молода мексиканка невідомо чому віддає чимало часу вивченню "la lengua Americana" (67).1 хоч вона знає ще не так багато англійських слів, цього досить, щоб розпитатися про те, що її цікавить,— не про саме вбивство чи його обставини, а про чоловіка, якого вважають убивцею.
Власник готелю, знаючи, хто ця сеньйорита, відповідає на її запитання охоче й догідливо. Від нього Ісідора довідується, що Моріс Джеральд там уже не мешкає, а на додачу вислуховує "всенькі подробиці" вбивства, відомі на той час у селищі.
З тяжким серцем вирушає Ісідора назад, до "га-сієнди Мартінеса".
Коли вона повертається, в садибі знову панує тривога. Цього разу її викликала причина, здавалося б,
(67) "Американської мови" (ісп.).
[316] зовсім сміховинна, проте забобонним пеонам не до сміху.
До гасієнди дійшла нечувана новина: десь поблизу Ріо-Нуесес бачили безголову людину — un hombre descabezado,— що їхала прерією верхи на коні!
І хоч якою нісенітницею здається та звістка, ніхто не сумнівається, що вона правдива. Мовляв, у селищі всі тільки про це й говорять. Та є й певніші докази. Пастухи дона Сільвіо, що шукали в прерії заблукану худобу, на власні очі бачили того вершника без голови і, покинувши своє діло, дременули звідти геть, так наче то був сам нечистий.