Вона прислухалась. Розмовляли далеченько, і слів вона не розрізняла, проте дочула, що голосів два — чоловічий і жіночий.
Що то за чоловік? І що за жінка? На цю думку серце молодої креолки знову стислося.
Вона під'їхала ближче й знову спинилась і прислухалася.
Розмовляли по-іспанському. Та їй від того не полегшало. Саме цією мовою і говорив би Моріс Джеральд з Ісідорою Коварубіо де Лос-Льянос. Луїза теж знала її цілком досить, щоб зрозуміти зміст розмови, але вона стояла ще надто далеко, щоб розрізнити слова. Голоси звучали збуджено, так наче співрозмовники сварилися. Молоду креолку це анітрохи не засмутило.
Вона під'їхала ще ближче, знов напнула поводи й стала дослухатися.
Чоловічий голос більш не озивався. Говорила жінка, різко й твердо, ніби погрожуючи.
Потім на хвилю запала тиша, яку урвало швидке тупотіння кінських копит, а тоді все знов затихло і серед тієї тиші знов озвалася жінка: спершу голосно, погрозливим тоном, а далі тихіше, немов говорила сама до себе. А коли вона змовкла, знову затупотіли копита: скидалося на те, що один кінь швидко поскакав геть.
Ото було й усе, та ще крик орла, що, сполоханий тими сердитими голосами, злетів з дерева й тепер ширяв над галявиною.
Луїза добре знала ту галявину, що віднедавна стала для неї такою любою. Голоси долинали звідти. Востаннє дівчина спинилася зовсім близько від її краю і тепер не зважувалася рушити далі: боялася виявити гірку правду.
Аж ось вона поборола нерішучість і швидко виїхала на галявину.
Там бігав сюди-туди загнузданий і осідланий кінь, а посеред галявини нерухомо лежав чоловік із затисну-тими зашморгом ласо руками, з вигляду вже неживий. [280]
Поряд валялися сомбреро та серапе, але вочевидь не його.
Що б мала означати вся та картина?
Чоловік був одягнений у багатий костюм мексиканського ранчеро. Чапрак і збруя його коня теж були мексиканського виробу й видимо дорогі.
Коли молода креолка побачила все те, серце її радісно застрибало в грудях. Живий чи мертвий, але це був саме той чоловік, якого вона бачила з асотеї, і, певна річ, не Моріс Джеральд.
Вона від самого початку сумнівалась і не хотіла вірити, що то він, і ось тепер її сумнів підтвердився.
Луїза під'їхала ближче й подивилася на простертого долі чоловіка. Спинила погляд на обличчі,— той лежав горілиць,— і їй здалося, ніби вона вже десь його бачила, але пригадати напевне не могла.
Було очевидно, що він мексиканець. І не тільки з одягу, а й з обличчя, кожна риса якого свідчила про іспано-американське походження.
Загалом той чоловік на вигляд не справляв поганого враження. Навпаки, його можна було назвати досить гожим із себе. Але не це змусило Луїзу Пойндекстер злізти з коня й співчутливо нахилитися над незнайомцем. До такого милосердя її спонукала радість, яку вона відчула, пересвідчившись, що він не той, хто міг би бути на його місці.
"Здається, він живий." Атож, дихає".
Дихати йому заважав зашморг ласо. Дівчина вмить попустила його — мотузка легко подалася під її пальцями.
"Тепер йому дихатиметься вільніше. Але що ж із ним сталося? Накинули ласо, коли він сидів у сідлі, й стягли його на землю? Дуже схоже на те, що так воно й було. Та хто це зробив? Я чула тут жіночий голос. А чи справді жіночий? Ні, помилитися я не могла... Але ж осьде чоловічий капелюх і серапе, і це не його речі. Може, тут був ще один чоловік, який поїхав разом із жінкою? Ні, звідси поскакав один кінь... 0, хвалити Бога, він приходить до тями й зараз усе'пояснить сам".
— Вам трохи полегшало, сер?
— Сеньйорито, хто ви? — спитав Мігель Діас, підводячи голову й тривожно озираючись довкола.— А де вона?
— Про кого ви питаєте? Я тут, крім вас, нікого не бачила. [281]
— Чорт забирай! Дуже дивно. Ви не зустріли жінки верхи на сірому коні?
— Я чула голос жінки, коли під'їжджала сюди.
— Скажіть краще — голос дияволиці, бо тільки так можна назвати Ісідору Коварубіо де Лос-Льянос!
— То це вона таке з вами зробила?
— Вона, хай їй лиха година!.. А де вона тепер? Скажіть мені, сеньйорито.
— Я не знаю. З тупоту копит, вона нібито поскакала вниз. Мабуть, таки вниз, бо я під'їхала з протилежного боку.
— Ага, вниз... тобто додому... Дякую, сеньйорито, за те, що звільнили мене від ласо,— бо я певен, що це зробили ви. То чи не відмовилися б ви й допомогти мені вилізти на коня? Гадаю, що як я вже сяду в сідло, то зможу їхати. Так чи так, а тут мені залишатися не можна... Я маю поблизу ворогів... Сюди, Карліто! — гукнув він до коня і якось особливо свиснув.— Іди сюди! Не бійся цієї чарівної сеньйорити. Це не вона так брутально розлучила нас, та ще й мало не назавжди. Сюди, мій коню, сюди!
Почувши той посвист, кінь підбіг до господаря, що вже звівся на ноги, й дав узяти себе за вуздечку.
— Якби ви мені трішечки допомогли, ласкава сеньйорито, я б вибрався на сідло. А тоді вже мені не страшні будуть переслідувачі.
— Ви думаєте, вас переслідуватимуть?
— Хто знає. Я ж казав вам, що маю ворогів. Та не про те мова... От кволість ще не минула. То як, чи зволите ви мені допомогти?
— Та певне, сер. Допоможу чим тільки зможу.
— Дякую вам, сеньйорито! Дуже, дуже дякую.
Молода креолка на превелику силу допомогла охлялому вершникові сісти в сідло, де він, похитавшись трохи, зрештою вмостився більш-менш рівно.
— До побачення, сеньйорито,— мовив він.— Я не знаю, хто ви. Бачу тільки, що не нашого роду. Мабуть, американка. Та не в тім річ. Ви така ж добра, як і прекрасна, і, якщо колись трапиться нагода, Мігель Діас віддячить вам за все, що ви сьогодні для нього Зробили.
Сказавши це, Койот поїхав з галявини, але не швидко, а повільною ступою, так наче йому важко було втримувати рівновагу. А проте він скоро дістався до краю галявини й зник серед заростей. [282]Далі він поїхав не однією з трьох доріг, а вузькою стежиною, ледь помітною в чагарях.
Молодій креолці усе те здавалося сном — і, може, не так неприємним, як дивним. Та вона враз повернулася до похмурої дійсності, піднявши з трави, де лежав Діас, клаптик паперу й прочитавши, що там написано. То був лист, адресований "донові Морісіо Джеральду" і підписаний Ісідорою Коварубіо де Лос-Льянос.