Сонце було в нього позаду, над самим обрієм, але ще яскраво світило з безхмарного неба. Ніщо не заслоняло Фелімові огляду, лиш подекуди над пласкою зеленою прерією стриміли поодинокі кактуси чи стовбури юки. Тією відкритою рівниною й койот не пробіг би непомі-■ чений. І тільки ген-ген удалині бовваніла темна смуга заростей по берегах струмка, що перетинав прерію.
Ірландець стояв і мовчки видивлявся туди, звідки мав приїхати його господар.
Невдовзі його терпіння було винагороджене. З віддалених заростей виїхав вершник і попростував до Ала-мо. І хоч він був ще далеко, десь більш як за милю, вірний слуга одразу впізнав свого господаря. Хіба міг він не впізнати смугастого серапе — справжнього виробу індіанців навахо,— що його мустангер завжди брав із собою в дорогу? Воно весело вигравало барвами у промінні призахідного сонця, і на зеленому тлі рівнини чітко вирізнялись його червоні, білі й сині смуги.
Тільки одне здивувало Феліма: чому такого гарячого надвечір'я господар надяг серапе на плечі, замість згорнути його і приторочити позад себе до сідла.
— Ти бачиш, Таро? Ну чиста тобі чудасія, правда ж? Пече так, що хоч м'ясо смаж на камінні, а нашому паничеві начебто й байдуже. Чи він, не дай Боже, не застудився в тій Дофферовій норі? Там же тільки свиням жити. Наша халупа проти неї — і то мов панський палац.
Ірландець якусь хвилю помовчав, не спускаючи з ока вершника, що вже проїхав половину дороги від заростей і щомить наближався.
Коли він озвався знову, тон його помітно змінився. В голосі, як і раніш, звучав щирий, майже веселий подив, але водночас у ньому чулися й притамовані нотки тривожного сумніву.
— Боже милий! — вигукнув він.— І що це таке панич вигадав! Мало йому було серапе на плечах, то ще напнув його на голову!.. Та він, мабуть, просто жартує, Таро, хоче нас із тобою здивувати. Надумав, бач, покепкувати [238] з нас!.. Боже, а й справді чудно! Так наче в нього нема голови. Та таки й нема! Ой лишенько, що ж це воно? Пресвята Діво! Коли б не знати, що це панич, то й злякатися можна!.. А чи справді це панич? Якийсь він ніби замалий... А голова? Святий Патріку, спаси нас і помилуй, де ж голова? Сховав під серапе? Та ні, не видно! 0 господи, щось воно не те! Що б це могло означати, Таро?
Тепер у Фелімовому голосі бринів уже мало не жах; те саме було написане й на його обличчі.
Вигляд і поза собаки також свідчили про неабияке збудження. Тара стояв трохи попереду, весь підібгавшись, наче от-оя. мав зірватися з місця; очі його світилися диким вогнем і не відривались від вершника, що був уже не більш як за двісті ярдів.
У відповідь на Фелімове запитання, яким він закінчив свій довгий монолог, собака похмуро завив. Потім, неначе щось його підштовхнуло, кинувся вперед і помчав назустріч тій дивній постаті, що так вразила його супутника, та не менш вразила і його самого.
Щодуху женучи вперед, він пронизливо повискував; те дивне повискування було зовсім не схоже на басовитий гавкіт, яким він звичайно зустрічав господаря.
Фелім і так уже був переляканий усім побаченим, але ще дужче вжахнуло його те, що він побачив далі.
Коли собака, так само повискуючи, підбіг ближче, гнідий кінь, у якому колишній помічник стайничого давно вже впізнав мустанга свого господаря, круто повернув і поскакав назад у прерію.
І в ту хвилю, як він повертав, Фелім побачив — чи, може, йому привиділось — таке, що вразило його наче громом, від чого кров захолола у нього в жилах і все тіло пронизав нестримний дрож.
Він побачив голову — голову чоловіка, що сидів на коні,— але не там, де їй належало бути, не на плечах вершника, а в нього в руці, біля передньої луки сідла!
А поки кінь був до нього боком, Фелім побачив — чи то йому здалося — і обличчя, мертвотно-бліде, поплям-лене засохлою кров'ю обличчя, що визирало з-за сідельної кобури.
Більше він нічого не бачив. У наступну мить він повернувся спиною до прерії і стрімголов помчав униз виярком.— так швидко, як тільки могли нести його обімлілі від жаху ноги. [239]
Розділ XLIV ЧЕТВЕРО КОМАНЧІВ
Ірландець тікав, не спиняючись і не озираючись назад, його вогненно-руда чуприна стояла сторч і трохи не піднімала на голові капелюха. Нарешті він вскочив у хатину, захряснув за собою двері й привалив їх кількома найбільшими пакунками, що лежали на підлозі.
Та навіть тоді він не відчув полегкості. Хіба ж могли двері, нехай би й узяті на засув, захистити його від привида?
Адже те, що він бачив, напевне було потойбічною з'явою! Кому ще коли випадало дивитись на таке видовище: людина їде верхи на коні й тримає в руці власну голову! Хіба чув хто коли про таку дивовижу? Тільки не він, не Фелім О'Нійл.
Жах не полишав його, і він метався по хатині: то сідав на табуретку, то знов підхоплювався й скрадавсь до дверей, хоча й не наважувався не те що відчинити їх, а навіть виглянути в шпарку. Час від часу він висмикував з чуба волосину, стукав кулаком по голові й тер кулаками очі, ніби хотів допевнитися, що не спить, а справді бачив ту прояву, що нагнала на нього такого жаху.
Тільки одне давало йому якусь розраду, хоча й мізерну. Коли він тікав виярком і голова його була ще над краєм схилу, він таки раз озирнувся назад і тепер втішався тим, бо побачив, що вершник без голови був уже далеко в прерії і гінким чвалом скакав геть від Аламо. Коли б не ця згадка, ірландця, що не знаходив собі місця зі страху, мабуть, тіпало б ще дужче.
Довго він і слова вимовити не міг — та й не знав, що казати,— і з уст його злітали тільки мимовільні недоладні вигуки. Але поступово до нього повернувся коли й не спокій, то здатність міркувати, і язик став знову коритись йому. Отоді й посипалися нескінченні запитання та вигуки.
Тепер Фелім звертався тільки до самого себе: собаки в хатині не було, і він не міг брати участі в тій розмові. Говорив ірландець тихо, майже пошепки, так наче боявся, щоб його хтось не почув за стінами хакале.
— О Боже! О Боже! Ні, то був не він! Святий Патріку, оборони мене!.. Але що ж воно тоді було? [240]
Геть усе ж як у нього — і кінь, і смугасте серапе, і гетри на ногах... Та й сама голова... Геть усе, крім обличчя. Я ж його таки бачив, хоча й не дуже роздивився. А хто б роздивився, коли воно всеньке в крові!.. Ні, то не міг бути панич Моріс! Ні, ні! То все мана. Мабуть, я заснув, і ото мені й наснилося... Чи, може, все воно од віскі? Та ні, я ж не стільки його випив. Два ковточки з келиха та ще два з бутля — ото й тільки. Це мені однаково що нічого. Я випивав і двічі по стільки — і то нічого, навіть язик не заплітався. Таки ж правда. А як я тоді був хмільний, то чого ж тепер тверезий? Не минуло ж іще й півгодини, як я оте бачив, а я ж таки тверезий, як суддя в своєму кріслі... Хай йому чорт, оце б мені якраз і не завадило лизнути крапелиночку. Бо як ні, то я й заснути не зможу. Так і лежатиму цілу ніч, про все те думаючи... О Боже, Боже! І що ж воно таке було? І де панич, коли то був не він? Святий Патріку, зглянься на мене, бідолашного грішника, що лишився тут сам-один, а кругом тільки духи та привиди!..