Як видно, допевнившись, що під деревами нікого немає, він підняв зашморг свого ласо,— бо то воно було в нього в руці,— зробив кілька обертових рухів і метнув його через річку. Зашморг упав на ніс човна, зачепив його, і чоловік перетяг суденце до себе.
Ступивши в човен, він узяв весла, що лежали на дні, вклав їх у кочети й переїхав на той бік, туди, де раніше стояв човен. Там він вискочив на берег, витяг човна з води, щоб його не знесло течією, і, сховавшись у затінку тополі, став чекати чи то якогось сигналу, чи появи ще когось, з ким він умовився там зустрітись.
Якби хто побачив, як він скрадається, то напевне [184]
подумав би, що то злодій, який хоче "обчистити" Каса-дель-Корво. Але, почувши пошепки мовлені слова, що злітали з уст нічного гостя, кожен відкинув би таку неподобну підозру. Той чоловік і справді зазіхав на дещо в стінах гасієнди, але то були не гроші, не коштовні прикраси й не фамільне срібло. Йому потрібна була інша коштовність, найдорожча,— сама господиня Каса-дель-Корво.
Навряд чи треба пояснювати, що той нічний вершник, який залишив свого коня в гайку на протилежному березі й так хитромудро переправився через річку, був не хто інший як Моріс-мустангер.
Розділ XXXII СВІТЛО И ТІНЬ
Йому не довелося довго чатувати під тополею. Тієї ж таки хвилі, як він ступив у човен, одне з вікон гасієнди, що виходило в сад, тихенько відхилилось і деякий час лишалося прочинене, так ніби хтось, наміряючись вийти з дому, вагався й хотів допевнитись, що ніяких перешкод немає.
Тендітна біла рука, що притримувала вікно, безперечно, належала жінці, і, судячи з коштовних перснів, що яскріли в місячному сяйві, жінці знатного роду; і, коли незабаром її струнка постать з'явилася на сходах, що вели до саду, вже неважко було впізнати в ній Луїзу Пойндекстер.
То справді була вона.
Кілька секунд дівчина стояла наслухаючи. Ось до неї долинув тихий сплеск води під веслом. Чи то їй тільки причулося? Вона могла й помилитись, бо довкола розлягався безугавний хор цикад. А втім, байдуже. Час побачення настав, і Луїза не хотіла лічити хвилини, а надто після двох годин стомливого чекання у своїй кімнаті.
Легкою ходою спустившись до саду, вона прослизнула повз статуї та кущі й нарешті поринула в тінь великої тополі, де її палко обняли простягнені назустріч руки мустангера.
Якими словами змалювати ті солодкі обійми, ще солодші через те, що вони таємні? Як передати ті високі [185] почуття, що рвуться з грудей закоханих у такі хвилини? їх просто неможливо описати пером на папері.
І тільки згодом, коли минуло довге щемливе забуття й закохані, повернувшись з небес на землю, заговорили про звичайні житейські справи, їхня розмова стала такою, що її вже цілком можна переповісти.
Розпочала ту розмову дівчина.
— Завтра ти знов прийдеш, любий? Завтра опівночі, гаразд?
— І завтра, і позавтра, й без кінця — якби тільки мені вільно було це сказати!
— А чому ні? Чому тобі не вільно?
— Завтра на світанку я їду на Аламо.
— Он як? Це дуже потрібно?
У голосі молодої креолки прозвучали нотки невдоволення. Щоразу на згадку про відлюдну хатину на березі Аламо в ній прокидалося якесь прикре почуття.
Але чому? її ж там так гостинно прийняли. Здавалося б, спомин про ті відвідини мав стати одним з найприємніших у житті Луїзи Пойндекстер. А проте не став.
— Є на те поважні причини.
— Поважні причини? Тебе там хтось чекатиме?
— Тільки Фелім і ніхто більше. Сподіваюся, він там живий і здоровий. Я відіслав його десять днів тому, коли ще ніхто не знав про заворушення серед індіанців.
— Тільки Фелім? Це правда, Морісе? Любий, скажи мені правду! Тільки він?
— Чому ти про це питаєш, Луїзо?
— Я не можу сказати чому. Якби я розповіла тобі, про що часом думаю, то вмерла б із сорому.
— Не бійся, скажи. От я не міг би приховати від тебе нічого, просто не міг би. То скажи мені, що тебе тривожить, люба.
— Ти справді хочеш цього, Морісе?
— Ну звісно, хочу. І певен: хоч би які були твої тривоги, я зможу їх розвіяти. Я розумію, що наші стосунки негожі, принаймні їх визнали б такими, якби дізналися про них. Оце ж тому я й маю поїхати на Аламо.
— Надовго?
— Усього на день, щонайбільше на два. Тільки забрати деякі дорогі мені речі й попрощатися зі своїм життям у прерії.
— Он як? [186]
— Ти начебто здивована?
— Ні, тільки заінтригована. Я не розумію тебе. А може, й ніколи не зрозумію.
— Це Дуже проста річ, Луїзо,— те, що я вирішив. Я знаю, ти пробачиш мені, коли я все тобі розкажу.
— Пробачити, Морісе? За що ти просиш пробачення?
— За те, що не відкрив тобі своєї таємниці. Адже я... я не той, за кого мене вважають.
— Боронь Боже, щоб ти не був тим, за кого вважаю тебе я,— благородною, мужньою, гарною, рідкісною людиною! О Морісе, ти навіть не знаєш, як я шаную, як кохаю тебе!
— Люба моя, і я так само шаную тебе і кохаю. І саме через те зважуюсь на розлуку.
— Розлуку?
— Атож, кохана, але вона триватиме недовго.
— Як недовго?
— Поки пароплав перетне Атлантичний океан і повернеться назад.
— Це ж ціла вічність! Але чому?
— Мені треба поїхати на батьківщину, в мою рідну Ірландію, що її, як ти знаєш, усі тут зневажають. Сьогодні вранці я отримав листа, яким мене викликають туди. ї я охоче їду, бо, судячи з цього листа, скоро зможу повернутись і довести твоєму гордому батькові, що бідний ловець коней, який полонив серце його дочки... Я полонив його, Луїзо?
— Ти ще питаєш! Мало сказати полонив! Ти ж знаєш, що скорив його, і воно ніколи не вирветься з цього полону. Не смійся, Морісе, ні з мене, ні з мого бідного серця — воно тепер довіку твоє!
Після цих палких слів, якими горда красуня цілком віддалася під владу чоловіка, що завоював її душу й серце, закохані знов кинулись в обійми одне одному й, забувши про все на світі, не чули навіть, як навколо запала глибока тиша.
Замовкли коники в зеленій траві, і цикади серед листя дерев, і пересмішник на вершечку великої тополі, і дрімлюга в посрібленому місяцем небі,— так наче все живе, скоряючись велінню самої природи, нараз при-' нишкло, щоб не заважати священному таїнству кохання.
Але насправді раптова тиша мала іншу причину. Звуки кроків на посипаній рінню доріжці саду, кроків [187] обережних, чутних тільки гострому вуху,— ось що змусило вмовкнути всі нічні голоси.