— Годі! — вигукнув молодий ірландець, уперше виказуючи гнів.— Я дав йому нагоду врятувати своє життя. Він відмовився, і тепер, присягаюся Богом, один з нас не вийде звідси живий! Майоре, дуже прошу вас і ваших друзів залишити нас. Я не можу терпіти далі його нахабство!
— Ха-ха-ха! — глузливо засміявся Колхаун.— Він дав мені нагоду врятувати своє життя! Вийдіть звідси, всі вийдіть! Ось я зараз покажу йому!
— Стривайте! — гукнув майор, не наважуючись повернутися до нього спиною.— Так не можна. Ви ще, гляди, почнете стріляти, перше ніж ми вийдемо. На той час ми вже маємо бути за дверима. Крім того, панове,— провадив він, звертаючись до всіх, хто був у барі,— слід дотримувати певних правил. Якщо вони хочуть стрілятися, треба, щоб і той, і той мали рівні шанси. Щоб були однаково озброєні й стріляли водночас.
— Авжеж! Так і має бути! — в один голос підтримали його ті, що стояли навколо, й подивилися на суперників: чи згодні вони з цією пропозицією.
— Ви не заперечуєте? — спитав їх майор.
— Я не можу заперечувати проти чесних умов,— відповів ірландець.— Аж ніяк.
— Я стрілятиму з тієї зброї, яку тримаю в руці,— затято відрубав Колхаун. [137]
— Згоден! Ця зброя і мені до душі! — озвався його супротивник.
— Я бачу, у вас обох шестизарядні револьвери системи Кольта, номер два,— сказав майор, подивившись на зброю в їхніх руках.— Поки що все гаразд, озброєні ви однаково.
— Чи немає в них ще якоїсь зброї? — спитав молодий Генкок, гадаючи, що у відставного капітана десь тгід сюртуком схований ніж.
— У мене нічого більш немає,— відповів ірландець так щиро, що всі повірили йому на слово.
Очі присутніх звернулися до Колхауна, що видимо вагався. Він зрозумів, що треба зізнатись.
— Ну звісно,— мовив він,— я маю при собі й ножа. Ви ж не можете зажадати, щоб я віддав його. Кожному вільно битися тією зброєю, яку він має.
— Але ж, капітане Колхауне,— не вгавав Генкок,— ваш суперник не має ножа. Якщо ви не боїтесь зітнутися з ним на рівних, то повинні віддати свій.
— Певно, що повинен! — почулися голоси.— Повинен, а то ж як?
— Ну ж бо, містере Колхауне,— заспокійливо мовив майор.— Шість пострілів — цілком досить для будь-якої розсудливої людини, і холодна зброя вам ні до чого. Ви ще й не вистріляєте всіх набоїв, як один з вас...
— К бісу ніж! — перебив його Колхаун, розстібаючи сюртук. Діставши ніж, він пожбурив його в найдальший куток бару, а тоді хвалькувато, щоб залякати супротивника, додав: — Для такого розцяцькованого птаха він мені не знадобиться. Я покладу його з першого пострілу.
— Почекаймо, поки дійде до діла, отоді й поговоримо. Лякайте своїми гучними словами птахів, містере Колхауне, а мене вам не злякати!.. Покваптеся, панове! Мені вже не терпиться покласти край цим нахабним погрозам!
— Собака! — не тямлячи себе, просичав "благородний південець".— Мерзенний ірландський собака! Зараз ти в мене завиєш і поповзеш у свою будку! Я тобі...
— Як вам не сором, каштане Колхауне! — перебив його майор, якого підтримали й інші.— Ваші слова непристойні й недоречні в порядному товаристві. Потерпіть ще хвилину, а тоді говоріть що вам заманеться... А теперь, панове,— провадив він, звертаючись до [138] присутніх,— лишилося тільки одне: подбати про те, щоб вони не почали стріляти, доки ми всі не вийдемо звідси.
Одразу ж постало питання: як це зробити? За такої напруженої ситуації навряд чи досить було простої обіцянки. Супротивники — принаймні один з них — могли й не дотримати її і спустити курки раніше.
— Треба дати їм якийсь сигнал,— знов заговорив майор,— і щоб жоден з них до сигналу не стріляв. Чи може хтось сказати, що б могло бути сигналом?
— Дозвольте мені,— озвався розважливий капітан Слоумен, виступаючи наперед.— Нехай вони обидва вийдуть разом з нами. Як ви знаєте, в кожному кінці цього приміщення є двері, зовсім однакові. Потім один зайде в одні двері, а другий — у другі, і тоді нехай стріляють, але не раніше, ніж переступлять поріг.
— Чудово! Саме те, що треба! — озвалося кілька
ГОЛОСІВ:
— Але який буде сигнал? — спитав майор.— Постіл?
— Ні. Готельний дзвін.
— Краще й не придумаєш, так усе буде по справедливості,— підсумував майор і рушив до дверей.
— Майн готт , майоре! — зойкнув власник готелю, вибігаючи з-за прилавка, де стояв досі, заціпенілий зі страху.— Майн готт! Невже панове стріляти в моєму барі? Ах! Вони ж бити всі мої пляшки, мої чудові дзеркаля, мій криштальовий годинник, що коштувати сто... двісті доляр! Вони розільяти мої чудові вина! Ах! Майоре, це розор'яти мене. Майн готт, цілком ро-зор'яти!
— Не тривожтеся, Обердоффере,— сказав майор, спиняючись.— Я певен, що всі збитки вам буде відшкодовано. Та хай там як, а зараз вам треба десь перебути, поки мине небезпека. Якщо ви залишитесь у своєму барі, вас дуже просто може продірявити сліпа куля, а це куди гірше, ніж розілляти ваші вина.
З цими словами майор залишив наполоханого німця і швидко вийшов надвір, де вже були обидва супротивники, що вийшли різними дверима перед тим.
Обердоффер не довго стояв на посиланій піском підлозі свого бару. Майже в ту мить, як майор зник за
(43) Боже мій (нім.).
[139] надвірними дверима, німець зачинив за собою внутрішні, і порожній бар, з його яскравими лампами, барвистими пляшками й дорогими дзеркалами, поринув у тишу, серед якої чути було тільки цокання кришталевого годинника.
Розділ XXI ДУЕЛЬ МІЖ ЧОТИРЬОХ СТІН
Залишивши бар, майор більше не втручався у приготування до поєдинку. Йому, командирові форту, не годилося сприяти дуелі й навіть наглядати, щоб було дотримано правил. Та молодші офіцери охоче перебрали цю справу на себе й одразу ж заходились визначати умови.
Це не забрало багато часу. Про все головне вже домовились, лишалося тільки доручити комусь із присутніх ударити в дзвін, який мав стати сигналом до початку двобою. Це також не становило труднощів, бо, зрештою, було однаково, хто дзвонитиме. Навіть дитина могла дати сигнал до тієї кривавої сутички.
Коли б якийсь чужинець випадково опинився в ту хвилину на так званій "площі" перед готелем "Напоготові", він навряд чи й збагнув би одразу, що там діється. Ніч стояла досить темна, проте можна було розгледіти юрбу людей коло готелю, переважно військових, бо до офіцерів, що вийшли з бару, приєднались інші, а також і вільні від варти солдати: довідавшись, що на площі сталася якась пригода, вони поспішили з форту туди. Прибігли й сяк-так одягнені жінки — дружини солдатів, пралі, "сеньйорити" сумнівної репутації — і розпитували тих, що випередили їх, чого зчинилася вся та буча.