— Авжеж!.. А чом би й ні! — озвалося враз кілька голосів, два чи три з них з виразним ірландським акцентом.
— Ну звісно, містере Джеральде,— відповів плантатор, поступаючись своїм консерватизмом на користь загальної думки.— Робіть як вам завгодно.
— Дякую, панове, дякую! — сказав мустангер, кинувши поблажливий погляд на людей, що вважали себе мало не його господарями.— Так от, нехай ця лошиця буде моїм подарунком на щастя, і, якщо міс Пойндекстер згодиться прийняти його, я почуватиму себе щедро винагородженим за ті три дні, що я згаяв на лови. Навіть якби ця плямиста красуня була найбез-душнішою кокеткою, то й тоді навряд чи важче було б її полонити.
— Я приймаю ваш подарунок, сер, приймаю з вдячністю,— уперше за весь час озвалася молода креолка, невимушено виступаючи наперед.— Але мені здається...— провадила вона, показуючи на плямисту лошицю й водночас запитливо дивлячись в очі мустангеро-ві,— мені здається, що ваша полонянка ще н є приборкана. Вона аж тремтить зі страху перед невідомим майбутнім. І ще, чого доброго, не послухається поводів, якщо вуздечка буде їй не до душі. То що ж мені тоді, бідолашній, робити?
— А таки правда, Морісе! — сказав майор, не зрозумівши потаємного змісту Луїзиних слів і звертаючись до того, хто тільки й міг їх розгадати.— Міс Пойндекстер має рацію. Мустанг ще зовсім не виїжджений, це видно кожному. Ну ж бо, мій друже, навчіть його дечого!.. Дами й панове! — провадив майор, обернувшись до товариства.— Це видовище варте вашої уваги, особливо тих із вас, хто ще ніколи його не бачив... Ану, Морісе, сідайте верхи й покажіть нам своє мистецтво. Як видно, ця лошиця — твердий горішок.
— Ваша правда, майоре, горішок твердий! — відказав мустангер, швидко скинувши оком, тільки не на чотириногу полонянку, а на молоду креолку, і та, щоб не зрадити себе, тремтячи відступила за спини інших.
— Дарма, друже,— підбадьорював мустангера майор.— Хоч. очі в неї палають просто-таки диявольсь— [86] ким вогнем, ставлю десять проти одного, що ви зіб'єте їй норову. Ну ж бо!
Відмовитись мустангер ніяк не міг — це означало б назавжди втратити свою репутацію доброго їздця. То був виклик його вправності, його вершницькому вмінню; адже здобути визнання в преріях Техасу — річ дуже нелегка.
Він заявив про свою згоду тим, що легко зіскочив з сідла, передав поводи коня Зебові Стампу, а сам рушив до дикої лошиці. Ніяких приготувань не було, тільки попрохали публіку звільнити місце. Це прохання було виконано вмить: усі жінки й переважна більшість чоловіків повернулись на асотею.
Моріс Джеральд підійшов до лошиці з самим лише ремінцем із шкіри-сириці, накинув його зашморгом на морду тварини, потім перепустив за вухами, наче вуздечку, і з самим лише тим поводом у руці скочив їй на спину.
Уперше дика лошиця відчула на собі людину, вперше їй було завдано такої кривди.
Пронизливе злісне іржання промовисто виказало і її почуття, і рішучий намір опиратися. В ньому виразно вчувалось обурення цією спробою поневолити її.
Керована своїм конячим інстинктом, тварина стала дибки і стояла так якусь хвилю. Вершник, сподіваючись підступу, обхопив руками її шию і, щосили стискаючи їй горлянку, неначе прикипів до неї всім тілом. Коли б він цього не зробив, лошиця могла б перекинутись на спину й роздушити його під собою.
Потім вона вдалася до іншого підступу, звичайного для мустангів: почала хвицати задом,— і то було ще одне серйозне випробування для вершника, бо втриматись на коні при цьому даже важко. З чистого зухвальства мустангер відмовився від сідла та стремен, які стали б йому тепер у великій пригоді, але тоді він не міг би похвалитися тим, що приборкав несідлано-г о мустанга,— а тільки це вважають у преріях геройством.
Та врешті він обійшовся й без сідла. Коли лошиця почала хвицати, мустангер спритно повернувся в неї на спині, вхопився руками за її боки і, впершись носаками їй у лопатки, не дав себе скинути.
Ще двічі або тричі пробувала тварина .скинути вершника, але щоразу його вправність переважала; і тоді, неначе зрозумівши, що всі її спроби марні, розлючена [87] лошиця перестала хвицати, зірвалася з місця й помчала таким шаленим чвалом, ніби хотіла забігти на край світу.
Та десь ця гонитва мала скінчитися, тільки, певна річ, не на очах у глядачів, що нікуди не йшли і чекали повернення мустангера. Дехто гадав — і казав уголос,— що він уже загинув чи принаймні тяжко покалічений, і один з присутніх дуже бажав, щоб так і було. А в іншої людини на саму думку про це болісно стискалося серце, так ніби від щасливого повернення мустангера залежало її власне життя. Чому Луїза Пойндекстер, дочка гордовитого луїзіанського плантатора, красуня не лише за провінційною міркою, якій досить було сказати одне слово, щоб стати дружиною котрогось із найродовитіших і найбагатших людей у країні,— чому вона дала місце в своєму серці чи бодай у думках бідному ловцеві коней з Техасу? То була загадка, незбагненна й для неї самої, попри весь її розум.
Можливо, Луїза ще й не зайшла так далеко, щоб закохатися в нього. Сама вона про це не замислювалась, бо якби замислилась і все розважила, то, може, й відступила б зі страху перед певними наслідками, що неодмінно спали б їй на думку.
Молода креолка знала тільки те, що в неї виник якийсь дивний інтерес до цього незвичайного молодика, який із самого початку збудив у ній романтичні поривання і дуже різнився від тих пересічних безликих чоловіків, що з ними вона знайомилась у так званому "світі".
Знала вона й те, що цей інтерес, викликаний словом, поглядом, жестом, почутим чи поміченим тоді серед чорної, випаленої прерії, не тільки не пригасає в її душі, а навпаки, дедалі зростав.
Луїза відчула це й тоді, коли Моріс-мустангер знову з'явився верхи на дикій лошиці — ба ні, вже не дикій, не зловорожій до нього, а впокореній, з похиленою головою і слухняним виглядом, з якого всім було видно, що вона визнала свого господаря.
І, не давши нічого взнаки й навіть сама того не усвідомлюючи, молода креолка пройнялася таким самим відчуттям.
— Міс Пойндекстер,— звернувся до неї мустангер, зіскочивши на землю й анітрохи не зважаючи на гучні оплески, якими його зустріли,— чи не зводили б ви [88] підійти до лошиці, накинути їй на шию ласо й відвести її до стайні? Якщо ви це зробите, вона вважатиме вас за свою господиню і завжди коритиметься вашій волі — вам досить буде тільки показати їй оце ласо, яким її полонено.