Він нишком намагається сягнути рукою до револьвера. Але йому заважає ласо, та ще й Зеб наставляє на нього свою довгу рушницю.
— Ану хутчій! — наказує мисливець.— Вилазьте на сідло, містере Колхауне. Моя конячина чекає. Вилазьте, вам кажуть!
Наче лялька, яку смикають за шворки, відставний капітан слухняно виконує наказ старого мисливця. Він добре розуміє, що не скоритися йому — це певна смерть. Отож він байдужно вилазить на сідло й навіть не пробує заперечувати, коли Зеб Стамп бере кобилу за повід і рушай вперед.
Мустангер замислено їде позаду. Він думає не так про бранця, котрого тримає в зашморгу на кінці свого ласо, як про жінку, чия великодушна самопожертва, виявлена того дня у всіх на очах, скувала його серце золотим ланцюгом, розірвати який може тільки смерть.
Розділ ХСІХ ЗАМАХ І САМОГУБСТВО
Після другої вимушеної перерви, що тривала не так довго, як перша, суд поновив своє засідання під великим дубом.
Наближається вечір, і скісне проміння призахідного сонця падає під розлоге зелене шатро. Те проміння вже [523] не ясно-золоте, як опівдні,— воно тепер вогненно-червоне, так наче саме небо розгнівалось. Але то звичайне собі природне явище — передгроззя.
І все ж таки дивно, що гроза насувається саме тепер, немов збігаючись з почуттями людей, що з'юрмилися під великим дубом, де засідав суд.
Здається, ніби гроза небесна йде у парі з гнівом земним!
Але гнівні погляди спрямовані вже не на Моріса Джеральда. Мустангера одностайно виправдано, і тепер він лише один із свідків.
Його місце зайняв інший. На символічній лаві підсудних — Касет Колхаун!
Оце чи не єдина видима переміна. Суддя той самий, присяжні ті самі, та й глядачі всі ті, що були від самого ранку,— тільки їхнє ставлення до підсудного зовсім не таке, як було.
Те, що Колхаун винен, уже не викликає ні в кого ані найменшого сумніву. Про це свідчать усі докази, і хоч вони переважно непрямі,— як здебільшого й буває у справах про вбивство,— але, зібрані докупи, утворюють неспростовний і міцний ланцюг.
Бракує у тому ланцюгу лиш однієї ланки — мотиву.
Мотиву як самого вбивства, так і подальшого знівечення тіла. Свідчення Моріса Джеральда щодо цього підтверджено й висновком хірурга форту, що дослідив труп: Генрі Пойндекстер помер від кулі майже одразу після пострілу, а вже потім йому відтяли голову.
Чому ж Кассій Колхаун убив свого двоюрідного брата? Навіщо відтяв йому голову?
Ніхто не може відповісти на ці запитання, крім самого вбивці. Але від нього правдивої відповіді годі й сподіватися — хіба що перед судом небесним.
Та скоро вже він стане й перед тим судом. Адже, зрештою, мотив злочину не так багато важить. Злочинця вже засуджено, і судове засідання доходить кінця. Присяжні винесли свою ухвалу: "Винен",— і ось уже суддя, відклавши набік панаму, збирається надягти чорну шапочку, цю похмуру емблему смерті, й оголосити вирок.
Як і належить, засудженому надають останнє слово. В нього ще є надія уникнути смертного вироку, але то примарна надія.
Почувши звернені до нього слова, Колхаун здригає— [524] ться; ті слова лунають у його вухах як похоронний дзвін.
Він дико озирається, і в очах його відбивається розпач: на обличчях людей, що стоять довкола, він не бачить ні співчуття, ні навіть жалю. Всі дивляться на нього гнівно й похмуро.
Не допоможуть йому тепер і колишні поплічники — підкуплені горлорізи, що досі підтримували його. Вони принишкли серед натовпу, сховалися від людських очей, відступивши перед величчю закону й страхітливою очевидністю злочину.
Незважаючи на своє високе становище, підкріплене чималими статками, Колхаун лишився сам-один, без друзів і прихильників. Отака доля вбивці у Техасі.
Невпізнанно змінився і весь вигляд відставного капітана. Де й поділась його звичайна бундючність, якою він так часто хизувався на людях,— тепер він тримається сумирно й принижено.
Та це й не дивно. Адже він розуміє, що надії на порятунок нема, що він стоїть на краю домовини, перед лицем жахливої смерті. Свідомість цього не може не страхати.
Та раптом у глибоко запалих, пригаслих очах Колха-уна зблискує живий вогник. Схоже на те, що він хоче в чомусь зізнатися. Може, то буде визнання своєї вини? Може, злочинець вирішив позбутися страшного тягаря, що має лежати в нього на сумлінні?
Глядачі здогадуються про його намір і стоять, затамувавши віддих, не зводячи з нього очей. Навіть цвіркуни в листі — й ті замовкають.
Напружену тишу порушує запитання судді:
— Чи маєте ви щось сказати на своє виправдання, проти смертного вироку?
— Ні,— відповідає Колхаун.— Мені нема чого сказати. Ухвала присяжних справедлива. Я визнаю, що не гідний жити далі й заслуговую смертної кари.
За весь той день, сповнений дивовижних пригод і приголомшливих несподіванок, глядачі ще не були такі вражені, як оце тепер. їм навіть мову одібрало з подиву, й засуджений і далі говорить серед цілковитої тиші. Усі чекають від нього щирої сповіді.
— Справді,— каже він,— це я вбив Генрі Пойндекс-тера, застрелив у тій лісовій хащі.
За цими словами в натовпі лунає мимовільний крик, і в ньому бринить не так обурення, як жах. [525]Ту ж мить чується такий же мимовільний стогін — усі-розуміють, що то застогнав нещасний батько вбитого юнака.
Коли ці звуки завмирають, на плаці знов западає тиша, і засуджений веде далі свою сповідь.
— Я знаю, мене чекає смерть,— з удаваною байдужістю каже він.— Ви так ухвалили і, судячи з ваших облич, не зміните свого рішення. Треба бути дурнем, щоб, зізнавшись у вбивстві, сподіватися на помилування. Отож я й не сподіваюся. Я був поганою людиною і, без сумніву, заслужив на свою долю. Та хай там як, а не такий я ниций лиходій, щоб лишити по собі ганебну славу братовбивці. Атож, це я вкоротив йому-віку, я вже казав. Ви всі дивуєтесь чому, з якої причини. А причини не було ніякої.
Це нове одкровення вражає глядачів ще дужче. Вони здивовані, вражені, приголомшені. Проте ніхто не перебиває засудженого ні словом, ні порухом.
— Ви не розумієте, як це може бути? Тим часом усе дуже просто. Я вбив його помилково.
Цього разу подив натовпу виливається в крик, але він одразу вщухає, бо Колхаун уже провадить далі: