— Чи не виникло у вас підозри, хто і з якої причини міг учинити такий страхітливий злочин?
— Тоді — ні, ані найменшої. Я був такий нажаханий, що й думати ні про що не міг. Просто очам своїм не вірив. А коли трохи заспокоївся і зрозумів, що Генрі Пойндекстера таки вбито, то спочатку подумав на команчів. Але ж скальпа з нього не зняли, й навіть капелюх на голові лишився.
— І ви вирішили, що то були не індіанці?
— Так.
— А хто б то ще міг бути, ви тоді подумали?
— Ні, тоді не подумав більш ні на кого. Я ніколи не чув, щоб Генрі Пойндекстер мав ворогів — ні в цій околиці, ні деінде. Але потім у мене виникли деякі підозри. Не розвіялись вони й тепер.
— Розкажіть про них.
— Я заперечую проти такого ведення допиту! — озивається прокурор.— Нам зовсім ні до чого знати про підозри обвинуваченого. Цілком досить і того, що ми терпляче слухаємо його вельми правдоподібну історію.
— Нехай говорить далі,— велить суддя, запалюючи нову сигару.
— Розкажіть, як ви повелися потім,— провадить оборонець.— Що зробили, коли виявили все те, про що оце розповіли?
— Спершу я навіть не знав, що робити,— такий був приголомшений. Я не мав сумніву, що вчинено вбивство і що Генрі Пойндекстера вбито саме тим пострілом, який я чув уночі. Але хто ж міг у нього вистрілити? Звісно, не індіанці — цього я був певен. Тоді я подумав: а може, його вбив якийсь грабіжник заради здобичі. Але й це було так само не схоже на правду. Моє [498] мексиканське покривало коштувало добру сотню доларів, і грабіжник неодмінне забрав би його. А воно лишилося, так само як і інші речі, що їх мав при собі молодий Пойндекстер. Здавалося, ніхто нічого не чіпав. Навіть годинник був на місці, в кишеньці, і закривавлений золотий ланцюжок на шиї... Тоді я вирішив, що юнака, напевне, вбили з якоїсь ворожнечі або помсти, й почав пригадувати, чи не чув коли, щоб хтось сварився з Генрі Пойндекстером або нарікав на нього. Але нічого такого я не чув... І ще одна загадка: навіщо йому відтяли голову? Оце вразило мене найдужче. Та пояснити це я ніяк не міг і став думати, що ж мені робити далі. Лишатися біля тіла не мало сенсу. Поховати його там-таки на місці я також не хотів. І я надумав був податися назад до форту по допомогу, щоб одвезти вбитого додому, в Каса-дель-Корво. Та якби я залишив тіло в заростях, його могли б учути койоти й хижі птахи й накинутись на нього раніш, ніж я повернувся б. Грифи й так уже зрання кружляли в повітрі — тож напевне запримітили здобич. І хоч яке було знівечене тіло нещасного юнака, я й подумати не міг покинути його на поталу хижакам, щоб ті спотворили його ще дужче. Я уявив собі люблячі очі, які дивитимуться на нього повні сліз".
Розділ XCIV ТАЄМНИЦЮ РОЗКРИТО
Підсудний змовкає. Ніхто не озивається ані словом — не квапить його, ні про що не запитує. Всі розуміють, що розповідь ще не закінчено, і не хочуть перебивати її, жадібно ловлячи кожне слово й проймаючись дедалі більшою увагою.
Суддя, присяжні, глядачі — всі чекають, затамувавши віддих, а дехто аж уста розтуливши з подиву, і не зводять зацікавлених очей з підсудного.
Серед цієї урочистої тиші він веде далі свою розповідь.
— Потім мені спало на думку загорнути тіло вбитого в серапе, що лишилось у нього на плечах, а зверху накрити плащем. Так можна було б уберегти його від койотів і грифів, бодай на той час, поки я з'їздив би до форту й повернувся з підмогою, щоб забрати його. [499]
Я вже й плаща з себе зняв, коли в мене сяйнула інша думка, що здавалася куди кращою з усіх поглядів: Замість їхати до форту самому, я вирішив забрати з собою і тіло. Мені здавалося, це неважко буде зробити, якщо покласти його впоперек позад сідла й прив'язати до луки.
Я привів на те місце свого коня і вже збирався завдати на нього тіло, коли раптом побачив ще одного коня. То був кінь, на якому приїхав Генрі Пойндекстер. Він спокійно пасся неподалік, так наче нічого не сталося. Поводи тяглися по траві, і я легко підхопив їх. Куди важче було змусити коня стояти спокійно, особливо коли я привів його туди, де лежав убитий. Затиснувши поводи в зубах, я завдав тіло на коня і сяк-так примостив поперек сідла. Але тіло зсувалося то сюди, то туди, бо вже заклякло й не згиналось, і я ніяк не міг його закріпити. Та й кінь, відчувши той страшний вантаж, почав ще дужче сахатися, і після кількох марних спроб я зрозумів, що нічого в мене не вийде.
Я вже ладен був відмовитись від свого наміру, та раптом згадав про ще один спосіб, який міг би стати в добрій пригоді. Десь я читав про південноамериканських пастухів-гаучо таке: коли хтось із них помирає чи гине від лихої пригоди на далекому пасовищі в пампі(78), товариші відвозять його додому, всадовивши верхи, наче живого, й прив'язавши до сідла. От я й подумав: а чом мені не вчинити так само з тілом Генрі Пойн-декстера?
Спершу я спробував посадити вбитого на його коня. Але сідлб виявилося не досить глибоким, та й кінь ніяк не заспокоювався, і в мене знов нічого не вийшло. Лишалась тільки одна можливість одвезти тіло додому: помінятися кіньми. Я знав, що мій мустанг не опиратиметься, а крім того, й моє глибоке мексиканське сідло було придатніше на таке діло. І справді, за якусь хвилю я всадовив убитого рівно, у природній позі. Те, що тіло заклякло, тепер тільки допомогло мені: негнучкі ноги добре вдержували його верхи, і коли я засунув їх у стремена й туго затяг у свої гетри, прикріплені до сідла, вже нічого було боятися, що воно впаде. Та для певності я відрізав від ласо мотузок, оперезав ним тіло й прив'язав один кінець до передньої луки сідла, а
(78) Пампа — південноамериканська субтропічна рівнина з переважно трав'янистою рослинністю.
[500] другий — до задньої. Тоді взяв ще один мотузок і зв'язав ним стремена під черевом коня, щоб ноги не хилиталися під час їзди.
Тепер лишалося тільки якось прилаштувати голову, бо її теж треба було забрати. Я підняв її з землі і спробував зняти капелюха, але він не подався — голова так розпухла, що сомбреро наче приросло до неї. Упевнившись, що голова не випаде, я перепустив ремінець крізь пряжку капелюха і прив'язав його до луки сідла. Після цього можна було й рушати.