— Ви маєте на думці те місце, де знайдено кров? — трохи розгублено питає суддя.
— Я маю на думці те місце, де вбито Генрі Пойндекстера.
Ці слова ще дужче вражають і суд, і глядачів. Чути ;^буджене перешіптування й тихі вигуки. Голосніше за всі інші звуки лунає стогін — то застогнав Вудлі Пойндекстер" уперше остаточно впевнившись, що в нього більш немає сина. Досі в батьковому серці ще жевріла надія побачити свого хлопця живого: може, з ним сталася якась лиха пригода, чи він десь захворів, чи його захопили в полон індіанці, чи ще щось. Адже до останньої хвилини прямих доказів його смерті не було — лише низка побічних обставин та здогадів, дуже хитких і непевних. Але зізнання самого підсудного вже не залишає місця і для тієї слабкої надії.
— То ви певні, що його вбито? — запитує обвинуваченого прокурор.
— Більш ніж певен,— відповідає той.— Коли б ви бачили його так, як бачив я, то навіть Не питали б про це. [482]
— Ви бачили його труп?
— Я протестую проти такого ведення допиту,— втручається оборонець.— Це суперечить усяким правилам.
— Клянуся честю,— підхоплює заокеанський адво-кат>— у нашому суді такого ніколи б не дозволили. Обвинувач не має права ставити запитання до початку перехресного допиту.
— У нашій країні закон такий самий,— каже суддя із суворим жестом у бік порушника процедури.— Обвинувачений, говоріть далі. Поки ви не закінчите, вас може запитувати про щось тільки ваш оборонець. Говоріть, ми вислухаємо все, що ви маєте сказати.
— Я казав про те, що ми з Генрі Пойндекстером помирились,— провадить далі підсудний,— і назвав місце, де це сталося. А тепер, хочу пояснити, чому саме там. Ви вже знаєте, як ми розлучилися — міс Пойндекстер, її брат і я. Залишивши їх у саду, я переплив річку: по-перше, був надто збуджений, щоб думати про інший спосіб переправи, а по-друге, не хотів, щоб Генрі знав, як я потрапив до саду. Я мав на те свої причини. Потім я пішов понад річкою до селища. Ніч була дуже тепла,-— може, дехто з вас пам'ятає,— і, поки я дійшов до готелю, одяг на мені майже висох. Бар був ще відчинений, і господар стояв за прилавком. Особливої гостинності в готелі до мене не виявляли, і ніщо мене там більш не затримувало, то я й надумав одразу вирушити на Аламо, щоб відбути дорогу вночі, поки немає спеки. Свого слугу я відіслав ще раніш, а сам збирався їхати наступного ранку, але те, що сталося в Каса-дель-Корво, змусило мене якомога прискорити свій від'їзд. Отож я розрахувався з містером Обердоф-фером і вирушив...
— А ті гроші, що ви йому заплатили? — запитує прокурор.— Де ви їх...
— Я протестую! — перебиває його оборонець.
— Це неподобство! — вигукує ірландський адвокат, пронизуючи поглядом прокурора.— Якби ви дозволили собі так повестися в нашому суді, то дістали б хіба ж таку відсіч!
— Тихо, панове! — владно спиняє їх суддя.— Нехай обвинувачений говорить далі.
— Поспішати я не мав куди і їхав повільно. Спати мені після всього зовсім не хотілось, а тому було байдуже, де згаяти ніч — серед прерії чи під покрівлею свого хакале. Я знав, що дістануся до Аламо ще вдосві— [483] та, і, власне, так собі й покладав. Назад я не озирався, бо мені й на думку не спадало, що хтось може їхати за мною. І тільки коли проїхав з півмилі заростями, де проходить дорога на Ріо-Гранде, почув позаду швидке тупотіння кінських копит. Я саме поминув те місце, де дорога круто повертає вбік, і не міг побачити вершника, який скакав за мною, але чув, що він їде швидким клусом і щомить наближається. "А що, як то хтось, з ким мені зовсім не хотілося б зіткнутись?" — подумав я собі, хоч це мене й не дуже турбувало. І скоріш за звичкою, набутою в сусідстві з індіанцями, аніж з якоїсь певної причини, я завернув між дерева й став чекати, поки той невідомий під'їде ближче.
Незабаром він показався на видноті. І як же я здивувався, коли замість якогось незнайомця побачив того, з ким ми зовсім недавно розійшлися недругами. Кажучи це, я маю на думці не своє почуття, а тільки його. Я не знав, чи не поїхав він слідом за мною з тим самим недружнім наміром. Може, там, у саду, тільки присутність сестри втримала його від сутички, і тепер він дасть собі волю й зажадає від мене відповіді за те зло, яке я нібито заподіяв його сестрі?..
Панове присяжні! Не стану кривити душею: побачивши його, я подумав саме так. І тоді я вирішив не ховатись, як боягуз, і не уникати цієї зустрічі. Я не почував за собою ніякої вини, бо не вчинив нічого лихого. Хоч я й бачився з його сестрою таємно, але винні в цьому були інші, а не я і не вона. Я кохав її всім серцем, і то було щире й чесне почуття, в якому мені не соромно признатися. Так само кохаю я її і тепер!
Карета Луїзи Пойндекстер стоїть поза краєм натовпу, проте не так далеко від підсудного, і крізь нещільно запнуті завіски дівчині чути кожне слово, що злітає з його уст. І хоч який тягар лежить у неї на серці, та коли вона чує це сміливе зізнання, обличчя її займається радістю. Адже то ніби відлуння її власних слів, сказаних раніш, і рум'янець, що нараз заливає її щоки, викликаний не соромом, а переможною гордістю.
Молода креолка навіть не намагається приховати своїх почуттів. Навпаки — здається, в цю мить вона ладна вискочити з карети, підбігти до того, кого судять за вбивство її брата, і з пристрастю, яку може породити тільки кохання, кинути гнівний виклик його найзапек-лішим напасникам. [484]
І коли невдовзі на обличчя її знов набігає тінь смутку, то вже не з ревнощів. Луїза добре пам'ятає солодкі слова, почуті нею тоді, коло ліжка безтямного хворого, а тепер вона знає, що ті слова — щира правда. їх повторено й підтверджено за ясної свідомості, у сповіді людини, що, можливо, стоїть на порозі смерті і вже не має поцейбічних причин казати неправду.
Розділ ХС РАПТОВА ПЕРЕРВА В СУДІ
Хоч як тішить Луїзу Пойндекстер те відверте освідчення, та мало хто навколо поділяє її почуття. На більшість присутніх останні слова підсудного справляють зовсім інше враження. Така-бо вже прикра властивість людської вдачі: ми відчуваємо болісну досаду, коли бачимо поруч себе чиєсь кохання, а надто кохання велике й безоглядне. Пояснити це явище неважко. Річ у тім, що закоханим немає до нас ніякого діла, і ми це знаємо. Стара, як світ, історія про самолюбство, вражене чужою байдужістю.